Батько виховував мене фактично сам, бо коли мені було 5 років у неї стався iнcyльт, кілька років вона була прикута до ліжка, а потім пoмepлa. Думаю йому було зовсім нелегко самому виховувати сина, але я цього не відчував. Наш дім завжди був сповнений теплом і я ніколи ні в чому не мав потреби.
Батько підтримав мене, коли я вирішив здобути освіту у місті. І додому я приїздив лише на канікули, бо дорога була далека. Одного літа ми з хлопцями відпочивали біля озера, відійшли далі від шумного пляжу. Я відійшов далеко до урвища, щоб стрибнути у воді, коли почув якийсь стогін чи слабкий крик. Я швидко спустився вниз ближче до води й побачив, як вдалині борсається у воді людина. Я стрибнув у воду й поплив у бік людини. Вже за якісь хвилини я зміг витягти на берег чоловіка середніх літ. Він був притомний, але у шоковому стані.
Коли йому стало легше, він розповів, що приїхав до батьківської хати, яка давно пуста, і вирішив скупатися в озері. Коли він відплив далеко від берега, судома звела йому ногу і він почав тонути. На щастя, тоді я його і помітив. Це був Андрій Романович. Він мешкав у місті, в село приїздив нечасто, бо мав у місті якусь справу пов’язану з ремонтом автомобілів. Дружини та дітей він не мав. З того часу ми з ним іноді бачилися під час моїх канікул і кожна зустріч була радісною та теплою, наче зустріч родичів чи хороших друзів. Але я закінчив навчання, знайшов роботу, приїздив до батька рідко. Андрій Романович продав хату в селі й перестав приїздити. Так ми потроху втратили зв’язок, хоча мали адреси один одного.
За цей час я встиг одружитися і розлучитися, бо дружина вважала, що я мало заробляю і пішла до іншого. Згодом син переїхав від них з чоловіком до мене, бо у них з’явилася спільна дитина і доглядати за нашим сином стало нікому.
Кілька разів я пробував завести стосунки з іншими жінками, але виявлялося, що моїх заробітків замало та й сина мого вони не хотіли приймати, а мати лиху мачуху синові я не бажав, тим паче, що й від власної матері дитина великої любові не відчувала.
Коли синові було 5 років, я зустрів Олену. Вона була скромною тихою жінкою і сама виховувала доньку одного віку з моїм сином. Спочатку ми просто гуляли вечорами разом з дітьми. Потім вирішили зустрітися сам на сам. Ми якийсь час зустрічалися, а потім вирішили орендувати спільно житло. Десь із рік все було добре, але потім діти почали все частіше сваритися. Олена шкодувала свою дочку, я жалів свого сина. Спочатку наші сварки швидко вщухали і діти мирилися. Але згодом сварки стали частіші, діти мирилися раніше за нас, ми продовжували сваритися і одного дня таки вирішили роз’їхатися.
Ми знову стали жити вдвох із сином. Грошей не дуже вистачало, бо не на кожну роботу хотіли брати чоловіка з маленькою дитиною. Роботодавці розуміли, що це будуть часті лікарняні й просто мені відмовляли. Я працював механіком у гаражі при одному державному підприємстві. Міг би брати авто на ремонт і після роботи, але не мав власного гаражу, а на оренду не вистачало грошей. Я вже подумував освоїти ще якусь професію і саме того ранку ходив на біржу праці, щоб дізнатися які курси у них є. Коли вийшов дістав з кишені телефон і побачив пропущені дзвінки від батька.
Я взяв на роботі вихідний і ми з сином поїхали в село. Там я дізнався, що Андрій Романович майже рік, як тяжко хворів, а тому склав заповіт і залишив мені свою велику автомайстерню у сусідньому місті. У листі він писав, що всі ці роки хотів віддячити за порятунок і хай це буде подякою.
Можна вважати, що колись я врятував йому життя, а зараз він врятував мене та сина від бідності. Я впевнений, що докладу усіх зусиль аби цей спадок забезпечив гарне майбутнє мені та сину.