Ми з дружиною познайомились під час навчання в університеті. Ми родом з різних міст, тому вирішили залишитись жити разом у столиці та орендувати житло. Ми вирішили подати заяву і тихо розписатись без гучних святкувань, лише запросили батьків.
З нас двох працюю лише я, а Оксана вдома деколи вишиває на замовлення. Я не можу сказати що у неї є там великий заробіток, але ці гроші вона витрачає лише на себе. А головним годувальником сім’ї є я. В принципі я не проти такої моделі сім’ї й мені все подобається, в домі завжди затишно, наготовлено й аж хочеться скоріш повертатись з роботи. Сварок у нас ніколи з цього приводу не було, я заробляв достатньо щоб забезпечувати нашу сім’ю, та старався відкладати кошти на покупку власної квартири.
Якось батьки коханої важко захворіли. Ми тоді на якийсь час приїхали до них та допомагали чим могли. Але незабаром вони пішли з життя. В спадок єдиній доньці залишили свою квартиру.
Ми повернулись до себе і я запропонував дружині продати цю квартиру, але вона ніяк не погоджувалась. Хоч нам якраз цих грошей не вистарчає для покупки власної квартири в столиці. Орендувати вона її також не бажає, каже що там пройшло все її дитинство і чужих людей в батьків дім вона не хоче пускати. Так напевно квартира і буде пустувати.
Я був обурений, адже і так Оксана ні копійки в сімейний бюджет не вкладає, могла б вже хоча б якийсь вклад в сім’ю зробити. Тоді мене це настільки зачепило, що я сказав їй нехай сама себе забезпечує. Дітей у нас ще не було, а фінансувати всі її забаганки у мене більше не було бажання. Тоді кохана дуже образилась на мене, але не хотіла йти на компроміс. Намагалась знайти якусь роботу, але через те, що досвіду у неї не було її нікуди не брали. Але я своє рішення міняти не став. Мені потрібно було провчити дружину.
Якось сказала мені, що я так прагну продати квартиру батьків, щоб купити собі в столиці, а її залишити з нічим. Більших дурниць я в житті не чув. Хіба ж можна таке думати про свого чоловіка, я ж ніколи не давав приводу, щоб наштовхнути її на ці думки.
Вирішив що потрібно серйозно поговорити з Оксаною, адже таким чином ми дійдемо до розлучення. А я цього зовсім не хотів, бо ж як і колись кохав свою дружину. А тепер у нас почались образи, замовчування та й віддалятись ми починали.
За розмовою ми все ж дійшли згоди, що квартиру продавати не будемо, але й простоювати її не залишимо – знайдемо хороших орендарів і будемо отримувати з цього дохід. Для початку будемо відкладати гроші на покупку своєї квартири, а згодом це буде приємним бонусом до зарплати.
Тоді ми нарешті помирились, мені як камінь з душі зійшов. Я так сумував за цим станом. Коли у квартирі знову запанувала любов. Щоб більше не виникало таких питань, я запропонував Оксані скласти шлюбний договір. Тільки тоді ми будемо впевнені в нашому майбутньому і не виникатимуть різні незрозумілі думки. Вона спочатку не погоджувалась, адже вважала що це як ознака недовіри, але я переконав її що так буде набагато краще.
Пройшло вже 3 роки з цих подій, за цей час у нас народилась донечка. Ми нарешті зажили спокійним життям, ще трошки й придбаємо власну квартиру. Я радий що нам вдалось дійти до компромісу і не руйнувати сім’ю.
