Ірина їздила на заробітки вже протягом декількох років. Відколи її покинув чоловік з маленькою донечкою на руках, жінка крутилася, як могла. Добре, що в неї були ще відносно молоді батьки, котрі завжди готові допомогти. Донечку Ірина залишила їм, а сама подалася шукати кращої долі в чужу країну.
Роботу жінка знайшла швидко, бо не боялася фізично працювати. Сама ж виросла в селі, то трудилася багато. Робота була на полях, Ірина працювала з ранньої зорі доки не стемніє. Вона ніколи не відмовлялася від додаткових годин, бо мріяла якнайшвидше повернутися додому, де її чекала маленька донечка. Ірина завжди була простою та товариською, ніколи не гордилася нічим та не задирала носа.
На чужині жінка познайомилася з землячкою, котра вже понад десять років працювала закордоном. Аліна була досить своєрідною людиною, іноді ображалася через дрібниці. Та найбільше, що дивувало Ірину було те, що навіть з дівчатами, з котрими жили в одній кімнаті, Аліна говорила іноземною мовою, та не рідною. Якось Ірина запитала подругу про це, а та лише глузливо розсміялася, мовляв, пробудеш тут з мого, то така ж станеш.
Коли хтось з дівчат їхав додому та повертався потім з гостинцями з рідного краю, всі раділи, як малі діти. Таке було враження, наче частинку Батьківщини привезли. Всі радісно розпаковували сумки, лише Аліна зневажливо тоді всіх оглядала поглядом та дивувалася:
– Кошмар, як можна це їсти, все таке жирне та гостре? Та тут у супермаркетах напівфабрикатів валом, а ви таскаєте якийсь непотріб. Недарма, кажуть, що людина з села вийде, а село з людини – ні.
Ірині було навіть образливо таке слухати. Образливо за те, що обставини так змінюють людину. Образливо, що забувається рідне. Образливо, що не шанують те місце, де народився. Проте Ірина намагалася не думати про це, а просто багато працювала, щоб якнайшвидше вирватися звідси та вдихнути вже вдома на повні груди.
