Я собі завжди міркував, що 50 років – то вже старі люди. Не кажучи вже про 60-літніх.
Зараз мені 46 і я поховав свою 64-річну маму. Прикро було, таке пережити дуже важко.
За ті кілька днів здавалось, що постарів на століття, що моє життя обірвалось і я у ту ж мить став дорослим.
Я наче перестав бути дитиною. Принаймні, чиєюсь дитиною.
Я лише після цього почав роздумувати. Коли люди раніше помирали у такому віці, то нам, таким молодим і веселим, здавалось, що вже пора, своє віджили.
Скажу відверто, зараз мені зовсім трішки залишилось до 50. Це пів століття. Це дуже багато. Та мені так не здається.
Я почав розуміти, що кожен рік я наближатимусь також до своєї мами, але водночас якось не хочеться.
Я розумію, що багато ще не зробив, не зреалізував безліч мрій, не зрозумів найважливішого.
У мене ще немає того омріяного успіху, найкрасивішої квартири. Немає онуків.
Нехай такі тривожні думки і песимізм обходять усіх, бо заживо себе ховати у негативі – неправильно. Сподіваюсь, що ви не будете брати ці слова близько до серця.
Просто хотів донести цієї статтею певний посил: цінуйте та любіть своє життя, своїх рідних. Здійснюйте всі мрії та бажання, працюйте і насолоджуйтесь кожною хвилиною. Усе у нас буде добре завжди! Я в це вірю…
