Всі п’ять років нашого з чоловіком подружнього життя я проплакала. Були, звичайно, й щасливі моменти у нас, але вони стосувалися виключно наших дітей.
Костя був людиною із завищеною самооцінкою, яка ніколи не могла скласти собі ціну. Ні одна робота його не коштувала, та й начальники всі погані були й слухати їх він ніколи не хотів. Тож і виходило, що мій чоловік не заробляв кошти, а сидів вдома й розказував, які всі погані й несправедливі до нього.
Звичайно, що я підтримувала Костю, допомагала йому знайти роботу й навіть відправляла самого на море відпочити, щоб він заспокоївся і знайшов себе. Кошти ж на наше життя давали мої батьки, у яких, крім мене, не було більше нікого і які мали свій маленький бізнес в місті.
Коли вже в нас було двоє дітей, то тільки тоді до мене стало доходити, що мій чоловік просто лінивий і живе моїм коштом. Я ж навіть бувши в декреті знайшла собі роботу онлайн, а він так і надалі сидів біля телевізора й пив пиво. Діти ж теж його мало хвилювали, він казав, що не треба на них дуже витрачатися, а одяг можна й в секонді купити.
Грошей катастрофічно вже не вистачало ні на що, а мої батьки вже відмовилися утримувати мого чоловіка, вони мені так прямо й сказали. І мені довелося йти працювати, а дітей же віддати в дитячий садок, щоб тільки мій Костік перевантажений не був.
На роботі на мене чекала моя доля – я зустріла одного чоловіка й ми покохали один одного, й невдовзі він запропонував мені переїхати з дітьми жити до нього.
Та прийшовши одного вечора додому, побачила таку картину: непритомного Костю, який лежав на підлозі у вітальні. Наступного дня лікарі повідомили нам, що він тяжко хворий.
Звісно, що ні про яке розлучення мови поки що не могло бути. Півтора року ми боролися за його життя і таки перемогли хворобу. Коли закінчився період реабілітації, то я повідомила Костю, що кохаю іншого та йду від нього разом з дітьми.
Мені було зрозуміло, що цими словами розбиваю серце своєму чоловіку, але моя совість була чистою, я його підтримала в тяжкий час і оплатила все його лікування. Тож того ж вечора ми з дітьми швиденько зібралися і поїхали жити до дяді Льоні, який стільки часу на нас чекав і підтримував, як морально, так і фінансово.
Діти ж теж були щасливі новим кімнатам і подарункам, які їм приготував мій новий чоловік. За рідним батьком вони не сумують. Хоча я і надалі допомагаю Кості фінансово, бо він по цей час ще ніде не працює, а мені його шкода. А щодо дітей, то рідний батько може бачити їх коли схоче і скільки схоче. Мені ж хочеться пожити щасливим життям і відчути себе жінкою.
