Знаєте… Я завжди думала, що чоловік повинен бути кам’яною стіною. У моєму розумінні правильними є ті стереотипи, що насаджені старими часами. Чоловік має забезпечувати сім’ю. А от жінка – це взагалі необов’язково.
Та так рідко в наш час відбувається. Хоча я наче й знайшла хорошого надійного чоловіка. Він добре заробляв. Проте, у нас були великі витрати. Тож повинна і я на роботу ходити. Та я й не проти. Дуже любила свою професію. Проте, мене життя не готувало до того, що відбувалось далі.
Карантин вніс свої корективи. І чоловіка мого звільнили. Він засмутився спочатку дуже, та я підтримала його. Казала, що у мене достатній заробіток і на час його пошуків нової роботи я якось протримаю родину на плаву.
Що ж, я просто не розраховувала, що ці пошуки затягнуться на довго.
Чоловік спочатку справді хвилювався, шукав якісь оголошення. Порівнював заробітні плати. Вважав, що це шанс знайти ще краще робоче місце. Далі він почав помічати, що моєї зарплати впритик, але вистачає на все. І трішки сповільнився.
Хоча я й казала, що мені все-таки важкувато. Я взяла аж 1,5 ставки. Пахала, як віл, щоб родину прогодувати, щоб не бідували.
А от чоловік і зовсім роботу перестав шукати. Лежав собі вдома на дивані. Нічого його не хвилювало. І роботу по дому теж, до речі, не виконував. Навіть мене зустріти не хотів з важкими пакетами, коли я з магазину поверталась. Де купила продукти для нього і за свої гроші.
Я й сама собі перший час казала, що перебільшую. Нічого особливого не роблю. Працюю та й працюю. Але це не так. Я справді почала втомлюватись, хронічно не висипаюсь. Стала схожа на панду через мішки під очима. А він навіть пальцем на дивані не рухає.
Мені це набридло зовсім. Сварилась вже кілька разів. А він каже та потерпи, почекай, може, і я щось знайду. Та я вже не вірю. Він звик жити за мій рахунок. Думаю на розлучення подавати.
Жах, до чого ж приводить карантин?
А ви як вважаєте? Я гарячкую? Чи, можливо, і справді мій чоловік занадто багато собі дозволяє?
