Як часто ми любимо попліткувати про когось. Та хіба ж можна знати усе, що трапляється з людьми? Іноді ці обговорення збоку дуже ж0рстокі.
От у мене знайома в 11 років захворіла. Час від часу просто відмовляла нога. Ходити було просто неможливо.
Така біда застала їх по дорозі зі школи. Мати дуже злякалась. Взяла доньку на руки. Та звісно від косих поглядів і в’їдливих коментарів перехожих було не обійтись. Та чи ви хоч раз опинялись на іншому місці. Хіба все видно зі сторони?
Я гадаю, що ні. І можу навести ще безліч прикладів, які проілюструють дану думку. Ми ніколи не знаємо, як би повели себе в тій чи іншій ситуації.
Тому пишатись, що ви не так чините, не так живете, не так поводитесь – це безглуздо. Бо ви ніколи не вдягали туфлі і не йшли шляхом іншої людини.
Ось в мене сусідка – молода жінка. Їй нещодавно виповнилось 39. І неї зараз недовге волосся, хоча колись мала косу до пояса. Сталось так, що в жінки у віці 31 року виявили рак.
Вона лікувалась, проте ніколи не втрачала оптимізм. Справді, життєрадіснішої людини я просто не знаю. Вона завжди посміхалась і виглядала бадьорою.
Моя мати померла від раку. Я знаю що це таке. Тому розумію, яких зусиль вартує така гірка, але щира посмішка.
А от сусідка старшого віку їй нещодавно казала: «Та що ти там хворіла. Ніхто б і не повірив, якби волосся не вилізло. А то не ходила, а літала в дворі». Як на мене – це жорстоко.
А ще несправедливо і невиховано. Бо ж ніхто нікому нічого не винен. Як хотіла, так і поводилась. І лише Інні відомо, що вона пережила і як важко ставала на ноги.
І в однокласниці моєї історія жахлива. Усе через думку про те, що скажуть люди. Особливо страшно, коли люди терплять насилля, образи через розмови оточуючих.
І не важливо як хто одягнений, коли і куди ходить, бо всі в країні мають рівні права. Засуджувати жертву не можна. Бо винна не вона, а той хто ображає.
Василина завжди була тихенькою дівчинкою. Доброю, щирою. Надто багато друзів не мала, проте з усіма спілкувалась. Її виховувала бабуся, бо батьки померли у автотрощі. Вчилась середньостатистично, в міру своїх можливостей, як то кажуть. Щоправда, вирізнялась вона якоюсь дивною красою і блиском в очах.
Вона ніколи не розповідала, навіть в старших класах про якесь особисте життя чи стосунки. Казала, що ще не час. І ми були дуже здивовані, коли дізнались, що за чотири місяці після випускного Василина одружилась з чоловіком, який був старшим на 11 років. Він добре заробляв, як кажуть, а життя в Василини було нелегке, тому певно й хотіла так врятуватись від злиднів.
До того ж, наскільки я знаю, бабуся на той час її дуже захворіла. Потрібна була якась термінова дорога операція. От цей чоловік і оплатив все. Жінці стало краще одразу після оперативного втручання. Василина її доглядала.
Та за два місяці дізналась, що вагітна, тому вже не могла у всьому бабці зарадити. Приходила час від часу, але прибирати і тягати важкі пакети вже не виходило, на жаль. Переїхали вони в квартиру чоловіка. Та цей Дмитро прописувати Василину не захотів. Сказав, що занадто багато буде тяганини з паперами. Краще обійтись без цього.
Як тільки дівчина народила, чоловік дуже змінився. Він перестав зовсім нею цікавитись, до дитини навіть не підходив. Грошей в сім’ю теж приносив менше. Сказав, що одна з його фірм ніби збанкрутувала. Василина вже в 1,5 роки віддала маленького Остапчика в дитсадок, бо з бабусею залишити не могла.
Почала працювати. Взяла дві роботи. В магазині техніки, де добре платили і було офіційне працевлаштування вона прибирала зранку кілька годин. В обід допомагала бабусиній знайомій у магазині продуктів.
Зразу після роботи Василина поспішала забрати дитину з садочка. А потім вдома прибирала, готувала, бо чоловік, коли повернеться, а вечері нема, то дуже сердиться.
Та іноді він і не приходив. А коли повертався, то влаштувати скандал не було права. Чоловік ставав дуже агресивним, якщо про щось запитувати. Міг ударити дружину, а іноді й при дитині Василині діставалось. А потім з-під дешевого тонального кілька днів виглядали багряні синці.
Піти дівчина дуже боялась. Причиною цього були і люди навколо, а більше за все бабуся. Вона не переживе такого удару.
Її ж так тішить сім’я онучки. Так і терпіла Василина. А чоловік ставав усе жорстокішим. Одного разу він ледь її не задушив і зламав ніс. То була холодна зимова ніч. І вона стала останньою для боягузливої і тихенької Василини. Дівчина тоді остаточно вирішила, що так продовжуватись не може. Вона вхопила дитину, першу куртку з вішака і побігла з дому.
Куди подітись вона не знала. Ключі від квартири бабуся залишились в іншій куртці. Лякати жінку та й привертати увагу сусідів вона не хотіла. Та ж дитина ще мала, а надворі дуже холодно. Раптом її покликала якась старша жінка. Розпитала що сталось і Василина з горя виплакала їй усю душу.
Старенька запросила їх на ніч до себе, бо ж жила сама і хотіла допомогти. Василина погодилась і вони з дитиною змогли ніч перебути у Василини Дмитрівни. Її син, до речі, вже багато років працює у поліції. Він і допоміг дівчині забрати всі необхідні речі і втихомирив агресивного чоловіка. Вони розлучились.
Зараз Василина з малям живе у квартирі бабуся, яка усе зрозуміла і підтримала онуку.
