Дмитро навчався на математичному факультеті в столиці. Жив хлопець у гуртожитку в кімнаті з трьома іншими парубками з різних кутків України. Жили дружньо, хоча деколи бували різні конфлікти по невеликих дрібницях.
Україні – велика держава, тому звичаї та навіть діалекти у різних її місцевостях можуть суттєво відрізнятися. Один зі студентів був з Буковини. Артем взагалі відрізнявся якоюсь своєрідністю та неповторністю. Він рідко брав участь у масових студентських гуляннях, часто ходив та годинами просиджував у бібліотеці. А на парах завжди появлявся з великим чорним блокнотом у шкіряній обкладинці. Ніхто не знав, що там у нього, а хлопець нікому й не показував.
Якось раз зібралися всі хлопці за вечерею у кімнаті. Насмажили картоплі, повитягували банки, що мами старанно крутили для хлопчаків на зиму. Артем куштував огірки в соусі одного зі співмешканців та лише приговорював:
– Ото твоя мати ґаздиня. Справжня, істинна…Таких смачних давно не їв.
– Що то значить «ґаздиня»? – почав реготати, аж триматися за живіт інший хлопець.
Артему зовсім не стало ніяково, навпаки він випростався, відклав на сторону тарілку та сказав:
– У нас на Буковині так кажуть на вправних господинь. Нічого тут зовсім смішного немає. В кожному регіоні говорять по-своєму.
А потім хлопці дізналися, що Артем з дитинства цікавиться діалектами та в той чорний блокнот записує те, що почує нового та цікавого від людей.
