Це історія моєї матері Анни, дізнавшись про яку, я зрозуміла, що наше життя лежить в руках долі, і щастя знайде нас лише тоді, коли прийде час, а не коли ми самі цього захочемо.
Мама виходила заміж пізно, коли більшість її подруг були вже заміжні. Її бентежило те, що вона молода, розумна, гарна дівчина все ще одна. Слухаючи про те, як подруги розповідають про всі плюси сімейного життя, мама ніяк не могла зрозуміти чому ж їй так не щастить. Навколо було безліч хороших хлопців, але всі якісь не такі. Ніхто не “чіпляє” її, не бачить вона свого щастя ні в кому.
Довго вона ходила сумна, поки одна з подруг, помітивши це, не порадила Анні вийти заміж за того, хто перший попадеться. “Ти знаєш, як то кажуть, що взаємне кохання — то велика винагорода. Може, тобі долею написано бути лише коханою. Безліч є хлопців, яким ти небайдужа, можливо, варто спробувати? Кажуть, притерпиться, то й пригорнеться… не ходити ж тобі все життя в дівках.” Анна довго обдумувала слова подруги, і вирішила, що вона має рацію.
Вирішила вона, що Андрій, який так довго залицявся до неї, вартий уваги. Він дійсно був хлопцем хорошим та розумним. Завжди дарував подарунки та обділяв увагою, тож після кількох місяців зустрічань, він зробив їй пропозицію, і мама погодилась. “Притерпиться, то й пригорнеться” — лунали слова її подруги в голові. Вони відгуляли весілля, почали жити разом, але все воно не пригорталося, не лежала душа Анни до Андрія, яким би чудовим він не був. Чекала вона, чекала, але більше так не могла. Пояснивши все своєму чоловікові, вона вирішила, що хоче піти. Не могла Анна мучити себе життям без любові, і не могла робити боляче хлопцю, який зовсім не заслуговує на таке відношення.
На той момент моїй мамі було вже 28 років, і на той час це дуже пізній час для весілля, тому вона вже вирішила, що, мабуть, доведеться їй провести життя одній. Після того, як остання подруга Анни вийшла заміж, вона втратила всі надії. “Пізно мені вже нареченого шукати, значать так мені судилося…” – роздумувала постійно дівчина.
Та одного разу, йдучи з роботи, вона зустріла хлопця, який запропонував їй провести її додому. Назвався він Євгеном. Анна навіть й не звернула уваги на такий жест, адже абсолютно зневірилась у тому, що колись їй вдасться знайти своє кохання та вийти заміж.
Прощаючись, Євген запропонував Анні побачитись ще й завтра, на що дівчина погодилась. Наступного дня він чекав її з букетом квітів, зірваних десь на квітнику, але такий вчинок чомусь дуже порадував дівчину. Відтоді вони бачились мало не щодня. Євген був молодший від Анни на 3 роки, але ця різниця абсолютно не відчувалась. Про свого нового знайомого дівчина не розповідала нікому з подруг, аби не “злякати” своє щастя.
З кожним днем вона все більше помічала, що її тягне до Євгена, і він їй дуже подобається. Анну дуже бентежив вік хлопця, але чим частіше вони бачились, тим менше уваги вона на це звертала.
Коли прийшов час знайомити Євгена з батьками, то моя мама дуже переживала, адже це не зовсім правильно, коли хлопець молодший від дівчини. “Як сприймуть батьки? Що вони скажуть?” – ці питання висіли в її голові, і дуже турбували її, і не дарма.
“Він занадто молодий, доню. Глянь на нього, Євген ще зовсім хлопчисько” — говорила мати Анні, і дівчина не могла повірити в те, що перше її взаємне кохання може зруйнуватись через батьків.
Та Євген був дуже наполегливим, і не полишав надій на те, що вони з Анною зможуть стати хорошою, повноцінною сім’єю. І, знаєте, не дарма, адже, благословивши цей шлюб, батьки дозволили своїй доньці стати щасливою.
Отак доля вирішує все за вас. Анна стала щасливою тоді, коли для цього прийшов час. На цей час мама з татом вже близько 30 років разом, вони кохають одне одного понад усе на світі. Тож, якщо у вас щось не виходить, то просто зачекайте, і все обов’язково налагодиться.
