У Дарусі важке життя. Їй вже минуло вісімдесят років.
Але якось не склалось усе, як хотілось. З Дмитром дівчина познайомилась ще в шістнадцять років. А далі чекала його з армії, з нетерпінням готувалась до весілля. Бо хлопець обіцяв, що вони одружаться зразу ж після повернення зі служби. Так і сталось. Відгуляли гучне весілля.
Народилось у Дарусі та Дмитра троє діток. Син зараз закордоном проживає, про маму і не згадує. Донька одна вже померла, бо захворіла, батьки свою донечку поховали, коли їй виповнилось тридцять чотири роки.
Ще одна дівчинка зараз в столиці, маму навідує рідко. По-перше, далеко їхати, по-друге, в неї самої клопотів чимало. Народила аж четверо діток, і за старшими приглянути треба і маленьке зовсім ще без мами не може. Тільки четвертий місяць пішов нещодавно.
Даруся втратила коханого чоловіка рік тому. Вони до останнього зберігали теплі і щирі відносини. Нажили хорошу хатинку і землю, проте останні кілька років жили за свої невеличкі пенсії. У селі, звісно, вистачало.
Є така традиція, мешканців у селі небагато. Проте, церкву утримувати треба. Тож всі колективно вирішили раз на рік платити певну суму від кожної хати.
Даруся перша завжди ті гроші несла. А цей рік усе нема її. Однієї пенсії, а у неї вона менша ніж в чоловіка була, не вистачає ні на що. Тяжко журилась Даруся, бо ж звикла, що так повинно бути.
Прийшла одного разу до попаді, розплакалась, жалілась та нарікала на свою безпорадність. А жінка її поспішила заспокоїти. Виявляється, прийшов якийсь незнайомий, сказав, що Дмитро його в молодості дуже виручив і підтримав. Погасив борг цього року за Дарусю і за кілька наступних заплатив наперед.
Жінка й не знала як дякувати і кому. Просто пишалась своїм чоловіком. Він вже був не поруч, проте турбувався й надалі.
