Старші люди так часто дивують. Я наприклад ніколи не могла порозумітись з дідом.
Ну дивна він людина і все.
Для мене вже й нормою було, що старші люди не зрозуміють молодше покоління, тому стаючи трохи старшою я змирилась і не переймалась чимось таким. А справа вся була в історії, у тих страхах, які нав’язало життя нашим предкам. На жаль, не всім було добре та солодко.
У нас конфлікти з дідом траплялись на кухні. До того ж мама з татом підтримували мене. І навіть бабуся казала, що часи змінились.
Я дрібненька дівчинка колись була.
Тому, завжди не могла доїсти . Залишала трохи в тарілці, при тому наїдалась. А що тут такого? Хіба краще пересилювати себе і втискати їжу, якої зовсім не хоче і не потребує організм? Гадаю, що ні. Мама теж завжди казала, що змушувати себе не потрібно, бо так тільки гірше буде. Бабуся просто підтримувала в тому, що дитину не треба ні до чого силувати.
Тато вважав, що я сама скажу, коли зголоднію.
А от дідо наполягав на тому, що потрібно все доїдати. Я вперто не корилась цій волі, а потім…
Пізніше я дізналась чому це так важливо для дідуся. Справа в тому, що він колись пережив голодомор. Пізніше було важко родині, тому голодали через бідність. Виявляється, кожен шматок хліба – для діда так і залишилось багатством.
Тепер я це розумію. І насправді намагаюсь розуміти яку порцію зможу з’їсти, щоб доїсти все.
Бо те, що ми вважаємо звичним, для когось – справжнє багатство.
