У роду Василя та Марії не було співучих. Звичайно, те що муркають під час застілля хорошими музичними даними не назвеш. Бувало, Марія на кухні щось готує та й підспівує собі під ніс, але цим обходилося. Ніяких музичних шкіл, гри на інструменті не було. Якось не вдалися ні Василь, ні Марія до людей з відмінним голосом та слухом.
Коли у подружжя народився син Петро, вони були на сьомому небі від щастя. Бог досить довго не дарував їм дитя. Тому Марії вже так носилася з малюком та леліяла його, що Василь неодноразово казав, що виросте та й буде за мамину спідницю вічно триматися. Петро підростав розумним та кмітливим хлопцем. Він дійсно більше був споріднений душею з ненькою, чим з татом. Сусідські хлопчаки ганяли з батьками м’яча або крутили велосипеди у гаражах. Петро полюбляв більше спокійний відпочинок. Всідався біля матері на кухні, читав цікаві книжки, малював. Але найбільше він полюбляв співати. Марія казала до Василя, що обов’язково потрібно віддати його дому зичної школи.
Проходив час, хлопчик ходив до другого класу. Василь серйозно захв0рів. Прийшлося Марії виконувати жіночу та чоловічу роботу по дому. Багато коштів, сил та часу було покладено, щоб вилікувати Василя. Та нічого не допомогло. Так Петрик залишився рости без батька. Про музичну школу вже й бесіду ніхто не вів, бо Марія ледве зводила кінці з кінцями.
Петро частенько тепер бігав у гості до старого дідуся, їхнього сусіда. В того десь на горищі валявся баян, на якому дід Устим грав ще в молоді роки. Старий добре бачив та чув, що в хлопчика є неабиякий талант. Якось попросив Петрика вилізти на горище та принести музичний інструмент. Хоч він був важкий, Петрику було так цікаво, що напружився та зі всіх сил таки зніс той баян згори.
Дідуся Устим почав показувати хлопчику, де які клавіші та як грати. Вперше Петрик взяв баян у руки та почав награвати якусь нескладну мелодію. Саме це почула Марія:
– Ну нічого собі, як так буває? Ніхто не вчив до пуття, а так ніби з народження з тим баяном. Ось це я винна, що в дитини талант закопую.
Наступного дня Марія таки сходила до музичної школи, а потім втішила сина, що від завтра він ходитиме на заняття. Бо ж рідко буває так, що такий дар. Гріхом його не розвивати.
