Мені шістдесят, і лише зараз я зрозумів, який самотній…Чому ж таке усвідомлення приходить так пізно? Здавалося, чому ж сумувати, три квартири, дві хороших машини. Маю десяток підлеглих, моя фірма з кожним роком приносить все більші прибутки, я досить повноважна людина в суспільстві, проте нещасний…
Все своє життя я був досягатором. Постійно ставив нові цілі, і коли їх досягав, то вже було зовсім не цікаво, я хотів більшого. Знаєте, є такі люди, яким усе мало…Так було і зі мною. Коли бачив, що якась людина досягала більшого, то мене з’їдала якась тривога та заздрість. Тому весь час кудись поспішав, працював…Так минули роки, і я зовсім не зрозумів, як залишився самотнім.
Не пам’ятаю, коли останній раз зупинявся, аби подивитись в небо… Я вже й не розглядав вулиці, не насолоджувався запахом землі після дощу…Не помічав ні погоди навколо, ні людей. Мої думки були лише в роботі, в акціях, в прибутках…І це жахливо. Щастя зовсім не у грошах, щастя в емоціях, в людях… Тепер життя підходить до кінця, а я досі не зрозумів, як це, тримати на руках свою новонароджену дитинку, насолоджуватись вечорами з рідними. Можливо вже буде пізно, але вирішив продати свою фірму. Тих грошей вистачить, аби прожити, але як це зробити? Я зовсім не вмію жити…
Ми завжди щось шукаємо, до чогось йдемо, навіть не розуміючи, чи потрібно нам це? Як це страшно усвідомити, що життя пройшло, а ти так і не знайшов те, чого шукав. А можливо і знайшов, але навіть цього не помітив…Завжди варто вчасно зупинятись.
