Мама поїхала за кордон коли мені було 5 років. Так вона не побачила як я пішла в школу та ще багато моментів. Розумію, такий тоді був час, багато кому довелось шукати грошей за бугром важко там працюючи. Проте, я зі старшим братом залишились на вихованні у бабусі. До речі, наші батьки вже були розлучені й тато також працював не в Україні. З ним ми рідко говорили, та він по можливості нас навідував. Якогось емоційного зв’язку типу діти-тато у нас ніколи не було, тому його відсутність здається на нас ніяк не вплинула.
А от те, що поруч не було мами, лиш телефонні розмови, які були обмежені в часі, прямо впливали на наш психологічний стан. Так, бабуся опікувалась нами й гарно виховувала, можна навіть сказати повністю замінила нам батьків, проте, чи повинно так бути? Все життя мені хотілось, щоб як в однолітків – до бабусі на літо, чи в гості, а повертатись в дім, до батьків.
Спершу планувалось, що мама поїде за кордон лише закрити певні фінансові потреби та як тільки це зробить – повернеться. Але з часом з’являлось все більше потреб і все більше причин продовжувати там працювати. Мій брат закінчував школу – потрібно було гроші на навчання в університеті, потім мама захотіла купити квартиру йому, а я ж в той час ще вчилась у 8-му класі.
Десь в той період нарешті у мами повилась можливість на якийсь час брати нас до себе. Це було не надовго, лиш на тиждень-два, але ми могли власними очима побачити як вона живе та пізнати трішки іншу країну. Всі однокласники мені заздрили – їжджу за кордон, ще й мама постійно класні речі та солодощі висилає. Чим не мрія підлітка?
Та для мене це було буденним і зовсім не приносило радості. Не знаю, чому батьки вважають, що дітям потрібні лише якісь “плюшки” і розриваються, щоб заробити на це, мені ж потрібна була лиш увага та звичайна материнська любов. А оскільки наше спілкування було обмеженим я не отримувала того, чого хотіла. Так стосунки з мамою стали віддаленими й ріднішою мені була бабуся.
Коли я навчалась в 10-му класі, мама раптом вирішила забрати мене до себе. Мовляв, так перспектив більше і навчання там якісніше. Розумію, ще рік і мені б все одно довелось поступати в університет та прощатись зі шкільними друзями, але там чужа країна, інша мова, культура і все чуже. Спробувала вмовити маму залишити мене тут, проте це було безрезультатно.
Ось так я вимушено поїхала навчатись за кордон. Тут залишились брат з бабусею і тепер з ними у мене було спілкування лише через телефон. А з мамою ми намагались вчитись жити разом. Скажу чесно, це було зовсім не просто – у неї й так не простий характер, а тут ще й навалилось на мене вивчення мови та навчання. Мій день починався з того, що я їду вчитись, потім до мами на роботу допомагаю їй, а після цього сиджу вдома і до пізньої ночі вчу уроки іноземною мовою. Не знаю, як я тоді вижила – зараз дивлюсь і це здається таким нереальним.
Так пройшло три роки – деколи на літо під час канікул я приїжджала в Україну, до бабусі та брата. Ех, це були чудові миті, які на жаль швидко закінчувались й пора було повертатись. За цей час брат закінчив університет і що ви думаєте, пішов на роботу? -Ні, сидів у квартирі, що купила мама й ніби-то чимось займався. Ось так я, молодша – мала допомагати мамі, а старший брат жив на всьому готовому. Проте скоро і його ми забрали до себе. Та виникли інші складності – мови ж він не знає, доводилось мені його підівчовувати, щоб він хоть тут штани не просиджував. Чомусь постійно було відчуття, ніби я тут мама і вся відповідальність лежить на мені, але так же не повинно було бути.
А нещодавно я нарешті закінчила навчання і можу повноцінно працювати. Планую з’їхати від мами з братом й влаштовувати своє особисте життя, бо по іншому чую, що так до старості залишусь одна.
Сподіваюсь, якщо мене прочитають батьки які вимушено покинули своїх дітей і зрозуміють, що певною мірою зробили помилку. Змінити цього ви вже не зможете, але завжди є можливість приділити час своїй дитині чи дітям та попросити у них вибачення за таке не повноцінне дитинство.