Зрада рідної дочки

Хто б міг подумати, що так буває вжитті? Виховуєш дітей, недосипаєш ночами, переживаєш, серце болить, а потім ніякої віддяки. Та навіть не про те мова, повага та розуміння ж повинно бути. Чи людяність якась хоча б. Хіба може людина так легко перетворитися на тварину? Хоча…Деякі тварини лагідніші, ніж люди, – сумно говорила Олександра, опустивши голову вниз та вткнувшись поглядом підлогу до сусідки.

– Люба моя, буває по всякому. Ось Микола з 25-ї має трьох дітей, а вони його взяли на старість та й віддали до будинку для перестарілих. А Люда знизу навпаки все життя дітей не мала, то їй поставили соціального працівника. Така собі мила порядна дівчинка років двадцяти п’яти. Вона так за нею доглядала, краще, ніж за рідними деколи буває. То Люда на неї квартиру й переписала. А тобі не знаю, що сказати. Зараз вже нічим не зарадиш. Можливо, десь в дитинстві опустила чи що…- відповідала сусідка.

Олександра вийшла заміж перший раз пізно. У шлюбі народилася дочка Яна. Жили, начебто непогано, в достатку, нічого не бракувало, та любові не було. Розійшлися, коли дочці було три роки лише. Після того Олександра віддала дитину до дитячого садка, а сама влаштувалася кухарем в столову. Вона допізна працювала, тому сусіда допомагала їй, забирала Яну з садка. Саме на роботі жінка познайомилася з непримітним, на перший погляд, чоловіком Остапом, що працював там же електриком.

Олександра вже мало вірила в кохання, проте Остап мав щось таке, що змушувало її серце битися частіше та голосніше. Своєю харизмою, порядною поведінкою та дбайливим ставленням він заполонив душу Саші. Пройшло небагато часу та вирішили спробувати пожити разом. В Остапа теж було двоє дітей від попереднього шлюбу: хлопчик Толя та дівчинка Оля. Якось вийшло так, що саме чоловік виховував дітлахів. Дружина їх залишила та влаштовувала особисте життя.

В Олександри була двокімнатна квартира, та Остап зумів облаштувати її так, що місця вистачило всім. Він лояльно відносився до Яни. Ніколи не робив поділу між дітьми, чого не скажеш про Сашу. Вона часто робила якісь нерозумні зауваження Толі, проте чоловік лише мовчав. Він завжди говорив сину, що той повинен бути сильним та вміти сам постояти за себе.

Діти росли швидко, Саша та Остап старіли. Лихо прокралося в дім непомітно. Коли всі троє дітей були одружені, раптово не стал0 Остапа. Толя та Оля дуже важко перенесли втрату, проте трималися разом. Навіть бувши одруженими, залишалися в теплих стосунках та часто зустрічалися родинами. До Олександри Оля заходила рідко, якось не могла забути ще дитячі образи та дорікання. А от Толя навпаки був частим гостем у мачухи. Яна, здавалося, рідна дочка, теж мала б цікавитися долею матері, але цього не робила.

Олександрі раптово стале поган0 та її відвезли до лікарні. Коли жінка набрала номер рідної дочки, то у відповідь почула одні відмовки та ще й претензії, що їй ніколи бігати по палатах з бульйонами та кашами. Олександру, немовби хтось кип’ятком обшпарив. Толя прийшов до жінки наступного ж дня, хоча про це його ніхто не просив. Сів на краєчок лікарняного ліжка та лагідно подивився на Олександру, промовивши:

– Мамочко, чому ти не зателефонувала? Мені Яна повідомлення надіслала, що в тебе кепські справи. Більше так ніколи не роби, я хвилююся за тебе.

Олександрі стало соромно за поведінку в минулому. Їй не хотілося усвідомлювати, що людина, яку вона часто ображала, з такою душею зараз відноситься до неї. А от рідна дочка, в яку вклала чимало сил та терпіння, просто забула. Вона видушила з себе кволу посмішку та тихо прошепотіла:

Дякую, синку…

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Зрада рідної дочки