Оксанка працювала медсестрою в поліклініці. Вона змалку любила гратися з ляльками, начебто вони пацієнти, а вона їх лікує, допомагає. Так сталося і в дорослому житті. Після дев’яти класів Оксана вступила до медичного коледжу. Гарно вчилася, була передовою студенткою, всі викладачі покладали на дівчину великі надії. Оксана й сама надіялася, що після коледж неодмінно вступить до університету. Мріяла стати дитячим педіатром, бо любов до малечі була неймовірною.
Та лихо закралося дуже непомітно в родину Оксани. Спершу занедужала бабуся, слідом за нею мама. Тато працював на двох роботах, та коштів все одно катастрофічно не вистачало. Про подальше навчання Оксані довелося забути. Вона вирішила влаштуватися на роботу, щоб хоча б трішки допомогти татові. А тут якраз місце підвернулося, сусідка виїжджала закордон та запропонувала дівчині піти медсестрою замість неї. Оксана не думала ні секунди, відразу ж погодилася.
У відділі Оксану дуже любили та поважали. Вона завжди була справедливою, ніколи не відмовила, не сказала поганого чи різкого слова. До дівчини ходили навіть просто на консультації чи порадитися. Оксана не терпіла брехні, підлабузництва, хабарників. Була такою собі, як казали співробітники «правильною». А дівчині так було добре, бо змалку їй це прищеплювали батьки.
Якось одного разу в самий розпал робочого дня, Оксана проходила повз кабінет кардіолога та почула сварку двох жінок. В одній з них дівчина впізнала свою колегу з офтальмологічного відділу.
– Інно Петрівно, а що тут сталося? – здивовано запитала Оксанка.
– О, примчалася богиня справедливості! Підіслав хтось чи сама прибігла?
Оксана стояла та не розуміла, що тут відбувається. Інша жінка років шістдесяти вперто не пускала Інну до кабінету лікаря.
– Що ж трапилося все-таки? – ще раз перепитала Оксана.
– Ось ця в білому халаті думає, що їй все можна. Я вже другу годину стою в черзі, щоб потрапити до кардіолога. Ночами не сплю, серце болить та пече, хочу на кардіограму та щоб ліки приписав. А ця преться тут без черги, бо як тут працює, то значить начхати на всіх і все??
– Інно Петрівно, а й справді, ставайте в кінець черги. Ви ж така сама, як решту цих людей. Подивіться, більшість з них пенсіонери, а ви – молода та енергійна жінка. Не соромно вам?
Пані Інна так розлютилася, що стала аж бордова. Вона навіть слова не вимовила, лише зціпила зуби, розвернулася та бистрим кроком пішла геть. Оксанка лагідно усміхнулася до старшої жінки та сказала:
– Шкода, що звикли у нас так. Якщо працюєш, то значить навіть границь обмеженості немає: можеш легко начхати на інших, переступити через когось заради власних благ. Поки це в нашій свідомості, нічого та ніхто не допоможе. Треба починати з самого себе. Змінювати себе в першу чергу. Лише тоді можна буде говорити про більші масштаби. Вибачте, мені самій якось соромно стало.
– Та ні, дякую Вам, що допомогли та не пройшли повз. Бо таке рідко зустрінеш, можна сказати…ніколи, – старша жінка з черги якось сумно подивилася на Оксанку та знизала плечима.