Добре, що доля послала їй Надію

Ольга не була дуже старою, проте її обличчя говорило про протилежне. Можливо, взнаки далося зовсім нелегке життя. Жінка з ранніх літ працювала на фермі та полях дуже важко. Руки були струджені та з мозолями. Можливо, жінка виглядала такою вимореною, бо народила чотирьох синів та старалася догодити кожному з них, ще й в додачу прикрому чоловіку. Хоча так не можна говорити про тих, кого вже немає.

Жінка була неймовірно охайною, завжди в чистому одязі, з випрасуваним фартушком та квітчастою хустинкою на голові. Ольга завжди покривала голову, бо казала, що в її роки не пасує ходити з відкритими зачісками. Поки ще могла, то тримала господарку: корівку Зірку, двоє поросят, десяток курей та качок. Цим вона й жила. Продавала молочні продукти людям, бо в селі мало хто вже хотів обходити корову. Це ж скільки наробитися треба було біля неї: влітку випасати, на зиму наробити заготівлю, щоб було чим годувати, постійно чистити хлів, напувати. Та Ольга звикла до роботи, тому, коли вже зовсім покинули сили, жінці важко було наважитися продати улюбленицю. Коли корівку забирали, Ольга пустила сльозу, довго стояла на порозі та дивилася вслід.

Хатина в жінки була невеликою, проте доглянутою. Дуже любила наводити порядки, щодня підмітала та мила підлоги, протирала пил. Вазонів на підвіконнях було не злічити: від маленьких фіалок до півтораметрових деревоподібних росли з невідомими назвами. Також біля хати був великий шматок землі, котрий Ольга обробляла вручну. Вже коли не могла, просила сусіда, що мав коня. Тоді віддячувала йому не лише грішми, але й смачними пирогами чи пампухами.

Жила Ольга на краю села. З сусідів не залишилося нікого. Їх і так було небагато, а тепер зовсім не стало. Стареньку Зою діти забрали до себе, бо зовсім нездужала, то й не дивно, бабуся навіть сама не пам’ятала скільки літ живе на цім світі. Меланія разом з чоловіком виїхали закордон, їхні діти попідростали, а вони не мали більше бажання обробляти городи та гнути спини практично за безцінь. Дід Пилип п0мер минулої весни. Ото й по сусідах.

Сини Ольги роз’їхалися хто куди. Наймолодший Василь женився та пішов в зяті. Невістка попалася господарська, але дуже вже зверхня, все міряла грішми та хатами. Ольга з нею особливо й не ладила. Та старенька зажди говорила, що їй байдуже, лиш би синові було комфортно жити. Орест вивчився на лікаря та виїхав до обласного центру. Там теж знайшов собі жінку, потім розлучився. Тепер Ольга вже навіть не знає, як звати теперішню його пасію, збилася з рахунку. Середній Іван жив в сусідньому селі, проте дітей чомусь не виходило в них. Так проживали вдвох з Ганною, багато працювали. Спершу їздили по лікарях та ворожках, щоб вияснити в чому справа та чому Бог не дає їм діточок, потім зневірилися та зовсім махнули рукою. Мовляв, як буде, так буде. Найстарший Петро жив в місті, мав престижну роботу, але жінка його раптово пішла зі світу, залишивши двох дітей. Петро сам підіймав їх на ноги. Хоч як важко не було, ніколи не жалівся.

Петро був єдиним, хто навідувався регулярно до матері. Всі решта могли подзвонити хіба на Різдво, навіть не переступали батьківський поріг. Марічка та Антон, внуки Ольги, трепетно ставилися до бабусі. Не раз Петро залишав їх на літо, поки мама ще могла доглянути.

– Бабусенько, а зробите нам отих смачних пиріжків з капустою або повидлом? Таких ніхто більше не вміє робити, – щебетали внуки.

Тоді Ольга враз молодшала на декілька років. Брала велику миску, замішувала тісто та пекла пухкі ароматні пироги. Вона неймовірно любила внуків. Колись її хата була повна людей, галасу та шуму, зараз же Марічка та Антон були її єдиною розрадою. Та дітлахи підростали, поїхали вчитися в інше місто. Тепер вони дуже рідко навідувалися до села. Петро теж періодично їздив на заробітки в іншу країну, то вже не мав такої можливості гостювати в матері.

Ольгу якось раптово почала покидати пам’ять. Не раз вона забувалася, куди йде. Могла увечері вийти на вулицю, довго бродити. Потім лише приходила до свідомості та поверталася додому. Жінка суттєво змарніла, аж почорніла від старості та хвороби, що її мучила. Ольга перестала нормально харчуватися та взагалі готувати собі їжу. Допомогти не було кому, якби хоч хтось поруч проживав та бачив, яка недуга накриває стареньку.

Якось Ольга побачила, що в хаті, де колись мешкав дід Пилип, світиться у вікні. Вже почала думати, що то якісь галюцинації. Бо ж старий нікого не мав: ні жінки, ні дітей, що могли навідатися до житла. Як виявилося вже потім, одна молода дівчина купила цю нещасну хижку. Вона швидко та вправно наводила порядки на подвір’ї, вимила вікна, почепила нові штори та тюлі, пофарбувала паркан. Звати її було Надія.

Бабуся не мала вже зовсім сил, тому знайомитися з новою сусідкою не поспішала. Якось одного вечора вона знову вийшла та довго блукала сільськими вузенькими вулицями. Було далеко за опівніч, боса та в благенькій курточці, Ольга трусилася від холоду. Її замітила Надія, яка в ту пору ще не спала. Швидко підійшла до бабусі та відвела до себе додому. Ольга прийшла до тями, розказала Наді, що її час від часу мучать такі моменти забуття.

Наді стало так шкода стареньку бабусю, що одного разу прийшла до неї в гості та запропонувала перейти жити до неї. Ользі було незручно, але дуже приємно. Зовсім чужа людина проявила до неї співчуття та любов, просто огорнула людським теплом. Так вони почали жити вдвох.

Надя показала Ольгу лікарям, але тій лише розводили руками. Говорили, що це вже вікове та ліків проти цього немає. Надя змирилася, просто доглядала, годувала бабусю. Часто сиділи на лавці та бесідували про минуле, розказували історії з життя, сміялися та плакали.

Ольга ніколи навіть подумати не могла, що маючи чотирьох дітей, на старості літ її доглядатиме зовсім чужа жінка. Прикро, проте дякувала Богу, що послав їй надію. Таку хорошу та чуйну Надію.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Добре, що доля послала їй Надію