Юля була єдиною дочкою в сім’ї. Нічого особливого – звичайна українська родина. Мати працювали медсестрою в поліклініці, а батько – охоронцем. Вчилася дівчинка добре, правда характер мала досить капризний та впертий. Неодноразово матір плакала, бо не могла договоритися з Юлією. Адже в дівчинки на все строго було своє бачення, а всі решта вона просто не приймала. Батько старався якось вплинути, та результату було мало.
Дівчинка дуже добре володіла іноземними мовами, тому мама просто благала доньку вступати на філологічний факультет. Та й тут впертість взяла гору. Юля вирішила, що вступатимеш до того закладу, куди подруга. А товаришка Мирослава обрала авіаційний, що Юлечці був не по зубах. Бо точні науки – то не її, безсумнівно.
Тому сталося так, що Юля вступила на геолога. Як не противилися батьки, та дівчина була непохитною у своєму рішенні. Навчання давалося легко, жила в гуртожитку, потім ще й підробіток собі знайшла у кафе неподалік. Ходила туди здебільшого на вечірні зміни. Частенько через це пропускала пари, та хвости завжди старалася вчасно закривати.
Мама з татом спершу вмішувалися, просили Юлю, щоб та кинула роботу, щоб навчання не зіпсувати. А грішми поки вони могли її забезпечити повністю. Та дівчина не слухала зовсім. Вперто продовжувала працювати, ще й більше змін набирала собі. Тоді мама якось ляпнула зопалу, що більше ніколи не допомагатиме їй, раз не слухає зовсім.
Після університету Юля повернулася в рідне місто. Сталося так, що там вона познайомилася з молодим хлопцем, закохалася по вуха, а далі по стандартній схемі – весілля, дитина. Молода сім’я жила в Юлі вдома. Павло, чоловік, працював автомеханіком. Зарплату отримував доволі непогану, проте бесіди про те, щоб щось відкласти навіть не було. Юля на той момент сиділа в декреті, відповідно доходу ніякого не мала. Ті кошти, що отримувала на дитя, якраз вистачало на підгузки та суміші.
Мама Юлі допомагала, але виключно фізично. Деколи забирала малечу до себе на ніч, щоб дочка виспалася, іноді ходила гуляти. Та й готування їжі чи прибирання дому Юлю мало що цікавило. Мама тепер працювала вдвічі більше: роботу медсестрою ніхто не скасовував, ще безоплатний труд домробітницею. Павло ніколи не скаржився, що йому щось не так. Він добре розумів, що раз живе не у своїй поки що власній квартирі, то повинен приймати закони інших.
Юля ж почала показувати свою невдоволеність приблизно, коли малятку минуло пів року. Перша серйозна сварка виникла, коли мама нездужала, взяла на роботі лікарняний, та практично не виходила зі своєї спальні. Тато багато працював, тому на нього особливо не було як покластися. Юля зайшла на кухню, в раковині побачила гору немитого посуду, підлога була липкою, килими – брудними. Вона ввірвалася до кімнати матері зі словами:
– Ти що розляглася? Як я маю встигнути все з малою дитиною на руках? Що собі тут надумала? Вставай, йди хоча б посуду помий.
Мама Юлі тихо розплакалася, коли та грюкнула дверима. Проте з ліжка так не піднялася, у неї була дуже висока температура. Посуд помив Павло, який ближче до опівночі повернувся з роботи. Вимучений та невиспаний, він ледве перемив ту купу тарілок, та виходу не було.
Після тих криків, Юлина мама вирішила особисто для себе, що тепер дочці нічого не помагатиме. Треба ж якось її навчити жити самостійно. А то росте невдячна та зовсім не розуміє чужого болю. Благо, що чоловік хоч попався добрий та терпить ще поки.
Юля помітила добре, що мама зовсім перестала готувати для всіх, виключно собі та батькові. Кухню вона мила теж лише після себе. Прихожа та інші кімнати мама навіть не чіпала. Юлі доводилося самій брати порохотяг в руки, потім відро зі шваброю та наводити порядки. Малеча вже навчилася повзати, тому чистоту варто було підтримувати. З дитиною мама теж стала гуляти рідше, хіба тоді, коли тато був вихідний, то вони могли взяти внучку та піти втрьох.
Про матеріальну допомогу взагалі не йшлося. Юля перше обурювалася:
– Та ти ж бабуся, могла хоча б суміші дитині купити! Я що прошу для себе чи Павла?
– Юлечко, коли ти народилася, батько взяв відповідальність на себе. Я ніколи не пред’являла претензії твоїм бабусі та дідусеві. Ніхто нікому нічого не зобов’язаний. Сім’ю створювали ви, а значить на щось розраховували. Я тобі нічого не кажу, проте ви маєте хоча б дах над головою. А уяви, коли я скидалася з тобою маленькою по гуртожитках, де тепла вода погодинно, а на кухні можна стояти в черзі до плити годину?
– То ти що мене виганяєш, – вже не на жарт розійшлася Юля.
– Ні в якому разі, бо ти моя дочка. Якби там не було. Просто хочу, щоб ти розуміла, що ти вже виплила в доросле життя. Тепер ти сама мама, а, отже, в першу чергу, маєш думати про крихітку!
