Часто ми віддаємо себе не тому, чого справді бажаємо. Хтось критикує людей за їхню зовнішність, віддаючи увагу чужій людині, замість того, щоб подивитись, наприклад, на голубів, які весело бігають по калюжі. Хтось пише в телефоні гнівні коментарі, та витрачає час на те, аби посперечатись із людьми, яких ніколи не побачиш наживо. В той час, коли ми відволікаємось на такі дрібниці, які ніяк не повпливають на наше чи чуже життя, події проходять повз нас: ми не помічаємо, як прекрасно світить сонце, виграючи у фонтані, не звертаємо уваги, як гарно граються діти, спокійно перебираючи кубики.
Мені розповіла моя бабуся про те, що зараз так жаліє про одну річ. Здавалось, це така дрібниця, але їй і досі за це образливо.
– Ти знаєш, люба, колись я побачила таку гарну сукню на вітрині. Вона була зеленого кольору, з прекрасним вирізом на спині. О! Як воно мені сподобалось. Тоді я гуляла зі своєю подругою, яка відразу сказала, що ця сукня лише для дівчат легкої поведінки. Я не розуміла чому вона так вирішила, але й купити ту сукню не наважилась. Мені не хотілось, аби моя подруга вважала, що я легкої поведінки.
Того дня бабуся ще кілька разів пройшла повз вітрину із тією сукнею, дивлячись на неї закоханими очима, але так і не купила її, боячись осуду своєї подруги та інших людей.
Навіть уявити не можу, як ця подія її розчарувала, що вона й досі, через 40 років, згадує про неї і шкодує.
А тепер те, що я хочу сказати: ви думаєте, що, вдягнувши якусь сукню, ви станете жінкою легкої поведінки? Чи, можливо, ваш світогляд якось зміниться, і вам захочеться викрадати чужих чоловіків чи продавати своє тіло?
Можливо, ви думаєте, що ваша подруга б припинила з вами спілкуватись через таке? Якщо так, то це абсолютно не ваші проблеми.
Але в мене є ще одна історія. Бабуся також колись закохалась в хлопця Руслана, який був трохи молодший, ніж вона. Ох, з якою журбою вона розповідала цю історію… Той хлопець був дуже гарним та добрим, за її словами. Ніхто до неї так добре не відносився, як він, навіть рідний батько. Руслан ледь не носив її на руках, дарував квіти, писав вірші. Вони мріяли про те, як одружаться і будували плани на майбутнє.
Про нього дізнались батьки бабусі. Їхня реакція була зовсім неоднозначною. “Навіщо тобі якийсь сопляк? Такій дівчині, як ти, потрібен дорослий, статний чоловік, який зможе забезпечити тебе і ваших дітей. В тебе немає майбутнього з Русланом!”.
Отак просто вони заборонили доньці спілкуватись із її коханим. Вона не хотіла нічого, окрім як побачити очі свого Руслана, але й проти волі батьків бабуся піти не могла. Згодом вона вийшла заміж за Віктора, мого діда, але після 20 років спільного життя, змушена була розвестись із ним, бо він зраджував бабусі та часто бив її.
До чого це я? До того, що завжди треба робити, що відчуває серце, та йти за своїми бажаннями. Ми не можемо знати того, що буде у майбутньому, але обов’язково будемо шкодувати про те, що колись не зробили, послухавши когось іншого, а не себе.
