Доля подарувала другий шанс, яким Артур таки вдало скористався

Артур, напевне, неодноразово задумувався над тим, що в цьому житті все зробив правильно. Коли його дружина п0мерла від важкої хвор0би, він залишився абсолютно один з двома малими синами на руках. Денис та Данило, хоча були дуже стримані, спокійні та виховані, все одно потребували, як кожна дитина батьківської опіки та турботи. На той момент їм було чотири та сім. Данилка лише тато збирав до школи, разом підбирали канцелярію, рюкзак, одяг, взуття. Як би важко не давалося Артуру, ніяким чином намагався того не показувати цілому світу. Дениско ходив до дитячого садку.

Артур тоді працював в економічному відділі однієї приватної фірми. Він був хорошим та досвідченим спеціалістом. Тому начальство завжди цінувало працівника. А коли ще й не стало його дружини, то взагалі почати йти на поступки. То відпускали трішки раніше, щоб міг уроки вивчити, то давали додатковий вихідний, деколи навіть брав роботу на дім, особливо, коли хтось з малих хворів чи в суботу та неділю, коли не було куди їх подіти. Адже таких малих дітей не залишиш ще самих вдома, всяке буває.

Батьки Артура жили в іншому кінці країни в невеличкому селі. Останній раз перед п0хороном жінки, він бачив їх сім років тому, коли народився старший син. Це не дивно, бо дорога була дуже далекою та важкою. Батьки були доволі немолодими, потягами кататися туди-сюди було нелегко. Артур теж рідко їздив до батьків в гості, лише раз за сім років, бо робота була така, що не особливо був час. Поки доїдеш, то вже повертатися треба було. Тому й зараз Артур не особливо розраховував на їх допомогу, навпаки матеріально допомагав, бо батько останній часом серйозно хв0рів.

Дитячий садок Дениска знаходився неподалік офісу, в якому працював Артур. Та якось випало так, що якраз була пора забирати малого, а в Артура відбулася конференція, від якої залежало частково майбутнє фірми. Секретарка Олена добре знала сімейні обставини чоловіка, тому відразу зметикувала, що потрібна допомога. Глянувши на годинник, де майже добігала п’ята година вечора, швидко зібралася та якнайшвидше попрямувала до садочка. Якось договорившись з вихователями та переконавши, що вона не краде чужу дитину, таки забрала Дениска з садку.

Розпашілий та весь червоний Артур аж вилетів з тієї зали, де відбувалася конференція. Він розумів, що сина ніхто не забрав та він бідний сам там сидить та чекає на тата. Добіг до свого робочого місця, як відчув, що ззаду вже хтось вчепився йому в ногу. Глянув, аж скрикнув:

– Дениску, та ти як тут? Сонечко, вибач, – навіть не дочекавшись відповіді продовжив Артур, я затримався на роботі, навіть не встиг вихователів попередити. То, все ж таки як ти опинився тут? Сам же не міг дійти…

– Тітка Олена мене забрала. Спочатку вихователі не хотіли віддавати незнайомій людині, та потім я підтвердив, що добре її знаю, бо ж не раз бував у тебе на роботі. Тепер я тут, – щиро посміхнувся малий.

Артур швидко піднявся та не переставав дякувати Оленці. Наступного дня, коли прийшов на роботі, його погляд знову впав на секретарку. Він абсолютно не мав якихось серйозних намірів будувати стосунки, бо ще серце боліло від втрати жінки. Проте таки запросив її на знак вдячності на вечерю до них додому. Артур зі своїми хлопцями пару годин простояли біля плити. Наготувалися так, наче мала прийти ціла орава, а не одна худенька жіночка.

Оленка досить ніяково почувалася спершу, та потім за столом так розговорилися та насміялися, що складалося враження, ніби знайомі сто років. Після того події самі по собі почали розвиватися досить стрімко. Коли Артур затримувався на роботі, Оленка з радістю бігла по малого Дениса або ж сиділа та вчила уроки з Данилком.

Нечувано для себе, Артур усвідомив, що закохався. Олена настільки підкорила його своєю щирістю та людським теплом, що вже дня не міг прожити, щоб не поговорити з нею чи просто пожартувати.

Врешті-решт, чоловік відчував вину перед дружиною, та запропонував таки Олені переїхати жити до них. Жінка не довго сумнівалася, бо Артур та його діти також були їй небайдужі. Вони почали жити тихим спокійним життям, де не було сварок, образ та конфліктів.

Через рік Оленка повідомила радісну новину, що в Данилка та Дениска буде сестричка. Артур не тямив себе від щастя. Хіба так уявляв ще тоді своє майбутнє. Дякував долі, що подарувала йому таку опору та підтримку.

Діти виросли вже давно. Сьогодні за новорічним столом сиділи Данило та Денис з сім’ями та Аліна. Олена закінчувала поратися на кухні. Артурові хлопці тихо підійшли до батьків та сказали:

– Тату, мамо, ви найдорожче, що є в нас. Завжди можете розраховувати на нашу допомогу. Дякуємо за все. А це вам новорічний подарунок.

Артур з Оленою відкрили конверт та обоє розплакалися, як малі діти. Там лежала путівкa в теплі країни на тиждень.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Доля подарувала другий шанс, яким Артур таки вдало скористався