Наталочка жила лише з бабусею. Так вже склалося, що батьки загинули в автокатастрофі, коли дівчинка була зовсім маленькою. Пощастило, що мамина мама жила у тому ж місті та взяла внучку на виховання до себе. Наталочка росла напрочуд кмітливою, добродушною та спокійною дівчиною. Вона була відмінницею у школі, першим помічником бабусі та хорошою товаришкою.
Друзі, а їх у Наталі було безліч, любили дівчину, завжди зверталися по допомогу, радилися, запитували. Вона нікому відмовити не могла. Кожної неділі дівчинка з бабусею вирушали на святкову літургію. Наталочка любила ходити до Бога, постійно ревно молилася не лишу в храмі, але вдома. Поруч з її ліжком стояла тумба, а на ній велика Біблія в старій обшарпаній обкладинці, велика статуя Матінки Божої та дуже багато різних молитовників, образків.
На вулицю Наталя виходила часто, гратися до подруг у двір. Вона рідко встрявала у сварки чи конфлікти. Їй навпаки більше подобалося шукати компроміси та мирити всіх. За це Наталочку любили та поважали. Вчителі в школі теж захоплювалися ученицею. Ще б пак, всі призові місця на олімпіадах були її – гордість та надія школи. Бабуся щоразу говорила внучці, що такий інтелект та кмітливість у неї від батька. З зятем старенька була в дуже хороших відносинах та щиро сумувала за дочкою та її чоловіком. Не так вона хотіла, щоб склалася їхня доля.
Наталя ходила вже в дев’ятий клас. Дівчинка повинна була вирішити, як поступати: продовжувати навчання в школі чи вступати до училища. Зважаючи на фінансові проблеми, бо на бабусину пенсію не надто розженешся, Наталочка вирішила йти далі до десятого класу. Потім надіялася, що успішна здача екзаменів допоможе їй відразу пройти конкурс та вступити до бажаного вищого навчального закладу.
Закінчивши на п’ятірки дев’ятий клас, дівчинка провела прекрасне літо. На канікулах любила усамітнитися в садку та читати книги, особливо романи та поезію. Часто вибігала до подруг, ходили на морозиво, на річку купатися, плели віночки, співали пісень. Наступив вересень та пора було йти знову до школи. Дівчинка з нетерпінням чекали першого дзвоника, скучила за однокласниками та друзями.
Саме в десятому класі до них прийшов новий учитель астрономії – Павло Георгійович. Статний, високий, симпатичний молодий чоловік лише після університету з хорошими знаннями, чіткою мовою та цікавими думками. Наталочка відразу ж сподобала його як людину та педагога. Вона замріяно слухала про планети, зірки, галактики. Завжди відповідала на уроках, ставила запитання, вичитувала додаткову літературу. Не раз бувало так, що дівчина могла пів уроку спілкуватися з Павлом Георгійовичем віч-на-віч. При цьому не встрявали інші учні, так цікаво їм було чути нову інформацію.
Якось учитель на перерві після уроку підійшов до Наталочки та запитав:
– Чи не хочете ви спробувати свої сили на обласному конкурсі з астрономії? У вас непогано виходить. Знання глибокі та прекрасні. Такі ж, як ваші очі…Вибачте, це було не зовсім коректно. Вибачте мені. Подумайте та дайте відповідь.
Наталія ніяково залишилася стояти в коридорі, проводячи Павла Георгійовича поглядом. Дівчина боялася признатися сама собі, що закохалася в цього красивого чоловіка. Він не лише був мудрою людиною, а й мав якусь таку харизму, що притягувала, як магніт. Та Наталя чітко усвідомлювала, що перед нею учитель, а відповідно потрібно зберігати якусь дистанцію та належну поведінку.
Наталочка не довго барилася з відповіддю про участь в конкурсі. Вона несміло підійшла до вчителя та сказала:
– Павло Георгійовичу, я піду на конкурс. Якщо Ви хоч трішки допоможете та підготуєте мене.
– Звичайно, – помітно пожвавішав чоловік. Завтра я вас чекатиму після уроків у вчительській. Візьміть з собою підручник та конспекти, все решту принесу я.
Так вони погодилися та розійшлися. Наталя довго не могла заснути. Все думала та вигадувала собі різне водночас стараючись відігнати дурні думки. Дівчина сама собі говорила, що потрібно мати сором та стид, щоб мріяти про старшого чоловіка, ще й свого педагога! Дівчина різко підвелася та стала навколішки молитися, заплющивши очі, ревно просила Бога не ввести її до спокуси.
Павло Георгійович чекав в учительській. Наталочка постукала тихенько, відчинила двері, побачила постать учителя та зайшла. Вона чула, як шалено билося її серце та тремтіли ріки. Чоловік радісно привітався та сказав:
– Сідай, Наталочко. Зараз приступимо. Може, чаю хочеш? У школі й так вже нікого немає, тому не переживай.
– Та ні, дякую, – опустивши очі, відмовилася учениця.
Займалися навчанням вони близько двох годин, Павло Георгійович показував, які питання найчастіше трапляються. Наталка все конспектувала, багато розпитувала. До олімпіади залишався тиждень, тому вони повинні були ще зустрітися з учителем. Дівчина вже збиралася додому, надягаючи куртку, як Павло Георгійович спонтанно запитав:
– Можна вас провести додому? Уже вечір. Мені так буде спокійніше.
Наталка зашарілася, проте не відмовилася. Цілу дорогу вони багато розмовляли. У дівчини склалося таке враження, що знає чоловіка вже безліч років. Настільки легкою та приємною була їхня розмова, що жоден не хотів розставатися.
– Можете, точніше можеш звати поза школою просто Павлом. Якщо ви…ти не проти. Ти дуже красива та кмітлива дівчина, Наталочко.
– Мене так ніхто, крім подруг та бабусі не називає, – боязко усміхнулася Наталя. Дякую вам…тобто тобі за цікавий вечір. З нетерпінням чекатиму наступної зустрічі. Наталя швидко розвернулася та забігла до будинку. Там на неї вже чекала бабуся. Вона все бачила через вікно, тому підійшла та внучки та запитала:
– Ти що з глузду геть з’їхала? З учителем надумала тягатися? Щоб це був останній раз, а ні, то я сама вживу заходів, хоч вже стара.
Наталочці стало соромно, як ніколи. Хоча нічого такого дівчина не зробила, та добре усвідомлювала, що чим день, тим більше прив’язується до Павла.
Так пройшло ще декілька занять з підготовки до олімпіади. Ті рази Наталочка просила додому не підводити, розказала за бабусині слова. Та якось стара все одно підстерегла їх в парку, коли вони прогулювалися після чергового заняття.
– Ти знаєш в котрому вона класі? Думаєш, я не розумію, чого ти хочеш від малого дурного дівчиська? Якщо не хочеш слави по школі та взагалі боїшся за робоче місце, відчепися! Я таких як ти наскрізь бачу! – прошипіла бабуся.
Після тієї зустрічі з бабусею Наталки, дівчина та Павло не припинили прогулянки, проте нічого поганого молодий чоловік навіть у думці не мав. Так таємно вони спілкувалися аж до завершення школи.
Наталя готувалася до вступних іспитів, аж почула, що хтось тихенько стукає у вікно. Дівчина виглянула та не повірила своїм очам. Перед нею стояв нарядно одягнений Павло з букетом білих ромашок.
– Поклич бабусю, Наталочко, – неспішно промовив чоловік.
Наталя боялася реакції старої, але вибору не було.
– Анно Антонівно, схиляю голову перед Вами, що виховали таку дівчину – розумну, сором’язливу, чуйну та просто Людину з великої літери! Відкрито повідомляю про те, що Наталочка їде вступати до університету в інше місто, а я переводжуся туди ж на роботу. Тому що я її кохаю та чекатиму, доки буде потрібно. Тому наступного візиту очікуйте з проханням руки та серця вашої онуки, – на одному дихання сказав Павло та простягнув букет Наталочці, а бабусі поцілував руку.
Старенька стояла зі слізьми на очах та не могла повірити побаченому та почутому. Вона лише винувато схилила голову до низу та розпливлася в щирій посмішці.
