Павло працював трактористом в одній агрофірмі. Життя навчило його братися за всяку роботу і покладатися тільки на себе. Заробітки були не великі, тож дружині все не вистачало і вона зібралася в Угорщину на заробітки. Молодша донька на той час ходила в четвертий клас. Попрацювавши пів року, дружина зателефонувала і сказала що більше не любить Павла, сказала що зустріла чоловіка і виходить заміж. Приїхала один раз на розлучення і знову поїхала. Діти ж залишились жити як і жили.
Павло не жалів себе, не пішов втішатися з чаркою, а навпаки взяв себе в руки та став ще більше працювати. Дітям він сказав правду, що мама покохала іншого чоловіка, тепер вона буде жити за кордоном. Можливо мама колись їх запросить в гості, він заперечувати не буде. Сину на той час було 12, а донечці 10, тож вони вже все розуміли.
Діти звичайно сприйняли це важко, найбільше засмутилася Оленка. Вона була маминою помічницею і дуже її любила. Всі казали що дівчинка є маленькою копією Тамари і це Оленці дуже подобалось. Вона часто плакала та хотіла поїхати до мами.
Данилко, син, відразу батьку сказав, що маму він бачити не хоче і ніколи її за це не вибачить. Вона зрадниця, кинула їх самих. Павло переконувати сина не став, подумав що нехай буде краще так, чим он як Оленка плаче весь час і хоче поїхати до Тамари, йому це чути від доньки було боляче. Для себе він ще не пробачив дружині.
Мати присилала дітям гроші, навіть один раз були подарунки під ялинку, але ж побачити дітей не приїжджала жодного разу, тільки один раз на розлучення і то тоді діти були в школі. А залишитись до вечора, щоб побачити дітей вона не змогла, чи може не хотіла.
Павло ж став багато працювати, бо дітям треба було багато всього купити і ремонт вже в будинку час оновити. Данилко з Оленкою були самостійними, самі готували їжу, прали, прибирали будинок. Оленка навчилася сама заплітати собі цікаві зачіски й навіть могла зашити брату штани. Домашні завдання зі школи теж якось самі робили, коли батько був на роботі в ніч, то самі залишались на ночівлю, звичні до всього були й не по роках дорослі.
Павлу правда співчувало все село, що від нього жінка пішла і він тепер своїм дітям і за батька, і за матір. Та згодом в селі стали помічати що Павло якось змінився. Став краще одягатись, частіше посміхатись став та й ремонт в будинку вже майже доробив.
Місцеві бабусі, які сиділи день і вночі на лавочках і все про всіх знали, стали розповідати що Павло часто підвозив в місто на своїй машині місцеву вчительку Валентину Петрівну. Чоловіка в неї не стало п’ять років тому, жила вона з сином вдвох, працювала вчителькою в місцевій школі. На селі про Валентину Петрівну говорили тільки хороше, казали що вона і жінкою гарною була, і матір`ю доброю, і як вчительку всі діти її любили.
Почули ці новини й сусіди Павла. Якось пришла до нього сусідка тітка Марися та й хотіла в чоловіка розпитати щось і чутки сільські перевірити.
– Ти послухай мене, Павло, – почала здалеку тітка Марися, – чого це ти так часто став в місто їздити?
Але Павло не зрозумів про що говорить тітка. Насупив свої чорні брови й далі слухав сусідку.
– В селі кажуть, що ти до вчительки однієї залицяєшся? – продовжила сусідка, – так ти бери й одружуйся вже, чого ж просто так возити, щоб тільки балакали всі?
Павло почервонів і нічого не сказавши у відповідь сів у свою машину і поїхав.
Тітка Марися зрозуміла що сказала щось не те й пішла додому. Не її то діло, але ж у домі були б жіночі руки й дітки Павла були б в кращому догляді.
Павлу дійсно подобалась вчителька Валентина Петрівна. Вона була гарною людиною і дітей дуже любила. Оленка вдома часто про неї говорила, з таким захватом вона завжди щось розповідала про свою вчительку, вона була для неї подругою, завжди чимось пригощала дівчинку.
Обдумавши все вирішив Павло зробити Валентині пропозицію вийти за нього заміж. Поїхав в місто, купив обручку і букет троянд. Ввечері пішов в гості до Валентини. Дівчина дуже зраділа Павлу і погодилась на його пропозицію.
Те, що говорили чи говоритимусь в селі, молоде подружжя не хвилювало. Павло дуже радів що тепер в його дітей буде нормальна сім`я, діти не будуть обділені жіночою увагою і любов`ю. Сина Валентини Павло прийняв, як рідного.
Сусідка Марися раділа за Павла і всім розказувала, які в неї гарні сусіди. Хвалила Валентину, розказувала що вона і встає рано і випічкою завжди з її вікна пахне.
А Павло дійсно був дуже щасливим. Діти прийняли Валентину добре. Були раді за батька. Та й всі в селі були за них раді, що вже говорити.
– Наздогнати щастя! – як казала сусідка тітка Марися – а воно і правильно. Щастя – воно людям дуже потрібно!
