Моя дружина Анна від мене молодша на 21 рік. Як би це страшно та дивно не прозвучало, але ми звичайна сім’я і кохаємо один одного. Доказом цьому є наш трирічний неймовірний син.
Всі друзі мені заздрять, що я у віці 42 роки одружився з молоденькою дівчиною. Все жартували, що я старий для неї й вона зі мною лише задля вигоди. Бо ж у мене є свій досить успішний бізнес, дім та машина. Та звісно, це мені не було образливо, у щирості почуттів Анни до мене я цілковито впевнений.
А коли всі дізнались, що у нас буде поповнення в сім’ї, то говорили, що я буду як дідусь для власної дитини. Ніби згодом, не зможу повноцінно проводити з ним час, адже як-не-як, а роки дадуть своє. Бо ж коли сину буде 15, мені вже виповниться 57.
Та я цього не боюся, все життя займаюсь спортом і впевнений, що навіть через 10 років зможу дати фору двадцятирічному. Вік – він у душі, а не у тілі. А коли народився синок, то взагалі, від цього щастя аж помолодшав.
Мені завжди лестить і навіть видається смішним, коли дружину сприймають як мою дочку, а сина як онука. Не раз пересвідчився, що у людей немає ніякої тактовності до інших. Ну хіба ж іншим не має бути байдуже, хто з ким живе і на кому одружений?
От, наприклад, за кордоном, взагалі рідкістю є молоді батьки. Всі собі живуть для себе до 35 -40 років, будують кар’єру, й аж тоді задумуються про дітей. Чим я не такий? Та чому на мене одразу вішається ярлик “старий тато” або ж “дідусь”?
Нещодавно, наш син пішов у садок і я побачив, як інші батьки на мене косо дивляться. Так, я не такий молодий як вони, але це хіба щось погане? Та добре, що тільки дивляться і не говорять нічого.
Я прекрасно розумію, що згодом малий піде в школу і боюсь, що там однокласники не будуть так мовчати й знайдуть привід познущатись над сином через мій вік, так він може почати встидатись мене. І цього дуже хочу уникнути.
Навіть, звернувся до психолога, цікаво було послухати поради людини, яка розуміється на таких проблемах. Дружина сказала на це, що я займаюсь дурницями та накручую себе, а насправді ніякої такої проблеми немає і навряд чи появиться. Та все ж, вирішив пересвідчитись і порадитись з тямучою людиною.
Благо, психолог мене заспокоїв, він сказав, що насправді все в наших головах і якщо ми дамо синові достатньо любові, він ростиме впевненим і самодостатнім хлопцем. Так його не буде цікавити думка однокласників про мене, адже я для нього буду найкращим батьком, не зважаючи ні на що.
Та до цього всього, я вирішив для себе, що завжди буду підтримувати себе і свою форму. Думаю, тоді син навіть пишатиметься мною і дійсно, вік буде лише в паспорті.
