В часи колгоспу якось нам не надто солодко жилося, звісно. Добре, що хоч село маленьке, від Москви далеко.
Особливо нас не навантажували, не наглядали, мови не викорінювали.
Працювали собі та й по всьому. Ось і я пам’ятаю наробилась в тому колгоспі. Як на панщині наоралась. А мала з того та практично нічого. А чоловік мій покійний столярем був. То і він там здоров’я залишив.
З самої юності.
Ми лише одружились тоді. А там хлів треба будувати, і до хліва ще всього доволі не вистачає. Ось мій Славко зі своїм братом Дімою, двоюрідним щоправда, й порались.
Допомогти навіть не було кому. Як я й сказала наробились вдосталь.
Минуло з того часу дуже багато років. Я й не помітила, як геть стара стала.
Чоловіка свого втратила і навіть не пам’ятаю, як пережила той важкий тягар.
Діти мої всі пороз’їжджались. Та коли вже геть важко стало покликали онуків.
Мене забрала донька старшого сина Леся. У неї я зараз і живу. Справа в тому, що у неї вже діти теж немалі. Може наглянути за мною.
Та й трохи має площі, скажімо, лишньої. Особняк у неї доволі немалий. Сказала, що я її не потісню. Хоч я й не хотіла нікому завдавати лишніх клопотів.
Ось так прожила цілісінький рік. І якщо скажу десь щось недобре, то дуже згрішу.
Онучка мене постійно обходить, на руках просто носить. Все, що треба виконує. Нещодавно тиск піднявся. Певно через погоду. То до мене одразу ж лікаря викликали. Налякалась дуже.
І правнуки мені раді, постійно навідуються, питають як справи.
Син доволі рідко приїжджав за цей час, та все тому, що має проблеми зі здоров’ям,а живе неблизько звідси.
Ось я й думала, що дітям щось лишити треба. Казали нам, що майновий пай скоро повинні давати. Всім так, як заслужили колись.
Я й наслухалась дурна про ці казки. Думаю собі: ми ж з чоловіком так наробилися колись, пів життя на ті колгоспи віддали. Буде чим онучці і правнукам хоч трішечки віддячити.
Аякже. Віддячила. Отримала те, що розсмішило і водночас довело до сліз. П’ятсот гривень за мене і тисячу двісті за чоловіка дали.
І сміх, і гріх. Тішить, що поруч найрідніші люди. Вони і тут взялись мене розраджувати. Та все одно якось на серці кішки шкребуть.
