Ми з моєю дружиною в шлюбі вже п’ять років й маємо спільного сина. Для мене це перше одруження, а от в Ані я другий законний чоловік. Від першого заміжжя в неї є двоє дітей, які, звісно, що живуть з нами.
Як розказувала мені дружина, перший її чоловік дуже знущався з неї та дітей – не давав грошей на житло, їжу, одяг для них. Нікуди не пускав Аню, навіть до батьків, та дуже контролював її, бо без причини ревнував. Вона все повторювала мені, що нарешті щаслива, бо вирвалася з тієї тюрми й дітей своїх врятувала від того пекла.
Перші ж роки нашого життя вона була дуже лагідна зі мною й ніколи не перечила, не видавала ніяких забаганок. Вона раділа нашій двокімнатній квартирі, яка залишилася мені від бабусі й казала, що радіє власному житлу. Я ж дружині ніколи нічого не забороняв, бо хотів, щоб вона була щасливою й забула своє попередньо-нещасливе заміжжя.
Та Аню мою понесло від такого гарного життя. Я, звісно, дуже її кохаю й хочу бути з нею, але ж вона стала нестерпна. Ось недавно заявила мені, що хоче жити у великому двоповерховому будинку, бо їй у квартирі вже тісно, й хоче свій автомобіль, оскільки на автобусі їздити такій солідній дамі соромно.
Та мені й самому б хотілося таких змін, але у мене не виходить заробити стільки. Правда. Просто утримувати родину з п’ятьох осіб – не дешево, тим паче, що заробляю тільки я. Мені ж здавалося, що дружина це все розуміє, а воно – навпаки. Вона ображається, що погано живе, що вона не має норкової шуби, й не має змоги відправити своїх старших дітей до гарного літнього табору на два місяці.
Тож останнім часом ми тільки те й робимо, що сваримося. Ось при останній сварці я не втримався й висказав Ані те, що хотів би її відправити назад до її колишнього чоловіка, де він їх голодом морив на орендованій квартирі. Так дружина образилася на мене й тепер весь час плаче, не розмовляє зі мною.
В усьому винним зробила мене. А скажіть, що я зробив не так? Хіба мало роблю для неї та дітей? Чому у неї до мене зовсім ніякої вдячності немає?
