Два брати Віктор та Андрій були зовсім різними за вдачею та характером. Їхня манера спілкуватися з людьми, вести спосіб життя, принципи та погляди значно відрізнялися. Мати Тетяна часто дивувалася, як так буває, що рідні, та водночас такі чужі.
Андрій одружився з дівчиною з села та пішов жити в зяті до неї. Там вони вирощували городину у теплицях, потім збували на ринках. Праця була важкою, але дохід – високим, тому доводилося гнути спини, та хоча б знали, що недарма. Віктор в цей час не мав постійної роботи, десь-колись ремонтував знайомим автомобілі або мотоциклі.
Андрієві не те, що було байдуже на долю Віктора, просто старався ніколи не лізти до брата в душу та в голову. А той навпаки полюбляв повчити, ще й нервувався, якщо виходило не по його. Ось так сталося й цього разу. Андрій приїхав з дружиною на свята додому. Тетяна накрила стіл, чекала гостей, Віктор броди по квартирі без справи.
Нарешті подзвонили у дзвінок та ввійшов Андрій з невісткою.
– О трудяги нарешті приїхали, – уїдливо усміхнувся Віктор.
– І тобі привіт, брате, – подав Андрій руку, щоб привітатися.
– Коли вже з тої глушини своєї виберетеся та до цивілізації переїдете? – ніяк не вгавав Віктор.
– А для чого? Нам добре там. Роботу маємо. Прибуток теж. Поки що не хочемо нічого змінювати, – весело відповів Андрій.
– Та ну вас, з вашим селом, неосвічені якісь, – махнув рукою Віктор, бо зрозумів, що сперечатися без сенсу.
