Якось стояли ми з подругою на автобусній зупинці. Начебто, все було спокійно. Пасажирів зовсім мало, тому ми особливо не переживали. Тим паче людей мало було, то ніщо не віщувало біди. Соня раз зі мною стояла пліч-о-пліч, трусилася від холоду. Я намагалася зігріти її від лютневих морозів. Сестра завжди була такою спокійно, сентиментальною та чуйною, що я неодноразово навіть сварилася з нею. Знала, що в цьому жорстокому світі нереально залишатися такою доброю та сердешною.
Соня ніколи не могла пройти повз крихітне кошенятко, що мерзло від холоду та трусилося, своїм благальним поглядом просилося в яку-небудь хату. Скільки тих котенят вже було, мама не прогнала жодне. Всіх вигодовували, поїли та давали належний догляд, щоб лише підкріплене пустити в дорослий світ.
Саме так було того дня. На зупинці стояв зарослий смердючий старший чоловік, що просив милостиню. Соня не змогла пройти мимо. Вона запропонувала свою допомогу та покликала його до нашої квартири. Сказати, що я була спантеличена, то не сказати нічого. Не особливо хотіла бачити у своїй хаті чужого зарослого мужчину. Та Соня так давила на жалість, що нереально було їй поступитися. Декілька раз намагалася пояснити їй, що мама буде не в захваті. Адже рік тому лише спекалася батька, котрий був любителем зазирнути в чарку та водив своїх дружків до нас на вечерю.
Отак, ми з Сонею та чолов’ягою, на ім’я Артур приперлися до нас додому. Мати відчинила двері та не зрозуміла взагалі, що коїться. Вона довго лаялася, обзивала всіх і вся, проте Соні не могла заперечити, бо вона з дитинства була її улюбленкою.
Можливо, це таки була пророча зустріч. Артур виявився не таким вже й поганим чоловіком. Мати відправила його відразу до ванної кімнати та приказала вимитися. Коли він вийшов звідти, то наче була зовсім інша людина. Акуратно причесане волосся, підголений та з гарним ароматом, Артура нереально було назвати жебраком. Матір почала розпитувати його життєву історію. Ненька теж була досить сентиментальною та довірливою.
Артур почав першим:
– Я зовсім не той, за кого ви мене приймаєте. Я розумію, що привести людину з автобусної зупинки то досить сумнівно. Та дякую за вашу довіру. Колись в мене була повноцінна сім’я. Дружина, двоє доньок. Я мав невеличку фірму, забезпечував їх з ніг та до голови. Жінка навіть не знала, що таке робота. Постійно була змучена, говорила, що на виховання йде маса часу. При тому, що о сьомій вечора я звільнявся від роботи та повністю брав дівчаток на себе. Тоді моя Алла робила, що хотіла. З подругами в кафе чи кіно, хоча як потім вияснилося, то були особи чоловічої статі. Дівчатка зажди говорили, що я найгірший тато у світі особливо, коли закінчили школу, дорікали, що в них немає авто, як у ровесниць чи квартир, щоб жили окремо та могли організувати тусовки самостійно. Словом, вони почали соромитися мене. Я все накопичував кошти, щоб придбати їм обом по хорошому будинку. Ніколи про це не говорив Аллі, бо знав, яка вона говірка.
Потім Алла подала на розвід. Відповідно все майно розділили на нас двох. Я чесно відмовився від своєї частки на користь донечок. Дружина це не оцінила. Виселила їх в гуртожиток, коли вони навчалися в університеті та знайшла нового чоловіка. Мене ж залишила доживати віку на вулиці. Я досить працьовитий та недурний, але здоров’я не маю. Рік тому переніс важку операцію на нирки, тому не можу працювати. Ось так ходжу по зупинках та прошу милостиню.
Соня слухала йог о історію та плакала. Вона не могла залишатися байдужою до чужого горя. Розуміла, що в людей бувають різноманітні життєві ситуації, коли вони просто в безсилі щось змінити. Соні так шкода було, коли хтось страждає через нерозділену любов, хв0роби, негаразди та сварки у родині.
Мати вирішила залишити його на тимчасове проживання у нас вдома, як би я не противилася. Артур покірно виконував все, що йому наказували. Ніхто не сприймав його, як когось надто чужого. Завжди разом снідали, обідали та вечеряли. Матір навіть прилаштувала його на роботу сантехніком у дитячий садок, в якому завідувачка була хорошою та давньою маминою знайомою. Артур вмів робити все, що його просили. Тому, крім зарплати, віддячували завжди харчовими продуктами чи побутовою хімією. Чоловік нехотячи, проте все приймав. Ніс сумирно додому та радів кожній дрібничці.
Вже через рік матір просила називати його татом або просто дядьком Артуром. Як би я не хотіла, мусила погодитися на ці умови…
