Дитина колишньої – моя дитина

– Не вірю, що він просто взяв і зник. Ти як з ним думала жити?

– Сергію, дослухай мене.

– Гаразд, вибач. Я мовчу.

– Розумієш, він відмовився від нас, коли я ще була у пологовому і я більше його не бачила. Щоправда, він один раз зателефонував і розповів, що зустрів жінку і ми йому не потрібні. Ми з сином залишились самі. Може й на краще, що він і не бачив батька – легше буде. Рік тому я зустріла чоловіка, але він категорично був проти моєї дитини – сказав обирати. Я, звісно ж, обрала сина, бо він найцінніше, що я маю. Я декілька місяців тому у мене почались головні болі і я пішла обстежитись – результати невтішні та мені залишилось дуже мало часу. Сергію, я благаю, ти єдиний, до кого я можу звернутись з цим. Я розумію, що звучить дуже дивно, але – усинови Артурчика, не залишай його. Він не може рости в інтернаті. Будь ласка, дай йому шанс на щасливе майбутнє.

– Тобто ти хочеш, щоб я забрав його до себе? Як ти це уявила собі? Ти знаєш, що усиновити дитину не так просто, потрібно багато часу та сил.

– Я вже все дізнавалась від знайомого – він допоможе тобі з документами й зробить це якомога швидше.

– Вибач, але я не можу так одразу відповісти. Ти ж розумієш – я маю запитати дружину. Та й взагалі – ти впала як сніг на голову, ми не бачились вже п’ять років.

– Я розумію. Я не вимагаю в тебе відповіді одразу. Подумай і зателефонуй мені. Я тебе прошу.

Сергій відправив Олену додому, а сам зателефонував дружині й запросив на каву. Він все їй розповів, а вона просто сказала:

– Я буду згідна з будь-яким твоїм рішенням. Але вислухай мене. Ти ж знаєш, що я виросла в дитячому будинку, мама відмовилась від мене, коли мені було менше року, а батька я так і не знала. До повноліття я просто мріяла, коли я виберусь з інтернату. Ще маленькою я сподівалась, що мама оговтається і забере мене, але цього так і не сталось. У 18 років я щаслива покинула стіни дитячого притулку — життя там було не мед. Велика кімната, де спало по 10 дітей, недоїдання, старий та поношений одяг – це дрібниці у порівнянні з відсутністю батьківської любові. А знаєш чому я не люблю Новий Рік? А тому, що чекала завжди новорічного дива, а його не було. Я, та інші дітки, сиділи у своїх кімнатах та слухали як на dekbws радіють та співають перехожі. Мені, навіть, важко згадувати.

Сергій сидів і слухав, але думав тільки про одне:

«Хлопчика не можна залишати у біді.»

Через два тижні Сергій та Валентина усиновили Артура та забрали його у свій дім – малюку було майже 2 роки. Олени не стало менш як за місяць.

Пройшло два роки та Валентина дуже прив’язалась до хлопчика, а Сергій почав сприймати його як рідного. Хлопчик росте щасливим, розумним та веселим – саме про це мріяла його мама.

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Дитина колишньої – моя дитина