Цього разу в літаку зі мною сталась ситуація, яка не траплялась ще ніколи. Почну з передісторії: ми з подругою Лесею літали в Лісабон, столицю Португалії, до нашої подруги Вікторії. Ми пробули там близько тижня, і повинні були ще лишитись на один, але я змушена була повернутись раніше, через пр0блеми на роботі. Тому Леся лишилась в Віки, а я зібралась їхати додому.
Весь тиждень ми гуляли, відпочивали, купались в бухті і навіть в океані. Це моя перша така далека і класна подорож, і мені дуже шкода, що вона закінчилась на тиждень раніше, ніж повинна була. Але я накупувала багато сувенірів: магніти, столові прибори, і найголовніше – портвейн. Дівчата провели мене до аеропорту і я пішла на реєстрацію.
В Київ летіло не мало людей. Мабуть, всі їздили відпочивати в Португалію, бо країна ця просто чудова. Пасажири сунули із собою сумки, всі були в передчутті польоту додому. Хоч і політ триватиме близько 5 годин, я однаково не сумую, бо точно знаю, що коли-небудь сюди повернусь.
Хоч людей на реєстрації було немало, літак був заповнений не повністю. Я, звичайно, хотіла місце біля вікна, але оскільки квитки купувала в поспіху, всі бажані місця були зайняті. А хто ж не любить спостерігати за хмарами?
Біля мене сів приємний чоловік близько 60 років і мило привітався. Ми летіли поруч, але ні про що не розмовляли. Коли нам винесли їжу, то їла я небагато, бо від спеки в мене зникає апетит, і все, що мені хочеться – це тільки пити багато холодної води з льодом.
Коли я відставила свою порцію їжі, чоловік торкнувся мого плеча і сказав: “Перепрошую, пані, ви вже не будете їсти?” на що я відповіла, що ні. І тоді він запитав чи можна доїсти мою їжу. Мене це дуже здивувало, оскільки такого зі мною ще не траплялось. Я, звичайно, літаю не часто, але навіть історій таких ніколи не чула.
Звичайно, я не відмовила йому, оскільки їсти не збиралась більше. Просто ще й таку історію привезла з собою додому з Португалії.
А з вами траплялось подібне?
