Дана ситуація сталася в рідному мені місті біля берегів Дніпра, з однією заможною за нашими мірками родиною. Я спілкувався з Петром, коли ми разом навчались. Лише випадок вирішив, щоб я постійно пропрацював енергетиком на дільниці, а він був власником великої корпорації, що перейшла йому у спадок від батьків. І таке трапляється.
Він мав молоду наречену, таку чарівну дівчину, на п’ятнадцять літ молодшу за нього, яку він боготворив, ну й був дуже ревнивий. Про це я дізнався під час нашого обіду вчора. Він кохав її, не забуваючи про неї ні на мить. Ось трапилась біда Він захворів на туберкульоз вже останньої стадії. Жити йому пророкували, відносно його слів, близько, трьох чотирьох тижнів. Вигляд у нього був так собі.
Близько тижня я його набирав, поцікавився про його здоров’я. В телефоні тонкий жіночий голос мені сказав, що він в реанімації. Я поїхав в тубдиспансер.
Там я і зустрів перший раз його наречену. До цього не зустрічав її раніше. З кабінету лікаря вибігла розкута дівчина. Їй щойно сказали, що Петру залишилося недовго, пару днів. Вона промайнула повз мене викручуючи стегнами, я відчув аромат її парфумів. В слід за нею, вийшов злий лікар, який.
– Гадина, — сказав він, і побачивши, що я шоковано дивлюся промовив, — Пробачте. Вона навіть в вираз обличчя не змінила, коли я сказав, що йому жити всього два або чотири дні. Сидить і говорить з кимось через телефон. Я говорю їй, що нареченого, можливо, завтра не стане, а вона сидить і переймається, коли їй дадуть його золоті прикраси. Яка гадина.
Лікар, що лікує, забіг в кабінет хлопнувши дверима зі злістю.
А Петро, приходивши до пам’яті, весь час говорив про неї й кликав її. І так все повторювалось, то приходив в себе, то знову втрачав свідомість, але кликав її постійно.
Дзвонили до неї. Її просили навідати смертельно хворого, але вона весь час була проти, посилаючись на брак часу. Адже їй тепер треба займатись справами корпорації.
Та Петро все ніяк не міг віддати душу Богу. Кілька разів серце спинялось і уже навіть без реанімації заводилось знову. Він хотів побачити її. А всі дзвонили та просили її прийти.
– Ось не стане його, тоді наберіть, — промовила вона.
Увечері Петро відійшов на той світ.
Вона була вже о восьмій годині ранку й покликала санітарку. Взяла дорогі золоті прикраси, які належали Петру. Коли вона йшла біля мене, показуючи довгі ноги, з комірки вийшла бідна санітарка.
– Гадина, — видавила вона із себе в слід дівчині.
– Тобто? – зупинилася уже вдова Петра, — як ви маєте право. Ви тут більше не працюватимете.
– І нехай, — відрізала санітарка, — Мені немає що втрачати, я вже на пенсії ... А ти гадина. І тут колись сконаєш. Лежатимеш сама, ніхто до тебе не прийде. Гадина.
Молодиця плюнула їй в ноги й постукала каблуками в сторону виходу.
Пройшло три місяці, мені сказали, що санітарку звільнили у той же день, а вдова Петра потрапила в тубдиспансер з діагнозом туберкульоз тяжкої форми.