Гліб був неймовірно щедрою людиною. Він ніколи не міг спокійно пройти повз чуже г0ре та лих0. Мабуть, через те, що колись в дитинстві сам багато його наївся. Батько залишив його, а матір була без освіти та ще й мала значні проблеми зі здоров’ям. Вона ледве зводила кінці з кінцями, щоб прогодувати малого сина. Та Гліб ніколи не вимагав чогось надзвичайно. На вечерю міг запросто наїстися пісною картоплею без нічого. Коли мама приносила додому цукерки, то собі брав лише пару штук, а всі решту віддавав їй. Хлопчик знав, як гірко доводиться матері на робота. А працювала жінка простою прибиральницею. Вона працювала по десять – дванадцять годин за сущі копійки. Їх вистачало хіба, щоб оплатити комуналку та й простих продуктів купити, щоб з голоду не спухнути.
Коли Гліб пішов до школи, вже в старших класах брався ремонтувати хлопцям велосипеди та мотоцикли. За це вони йому по-різному віддячували. Дехто приносив різні гостинці, інші – платили навіть грішми. Тоді мамі трохи розв’язалися руки. Вона не могла натішитися, що син росте тямущим та добрим. Бувало, прийде Гліб додому, а в руках пакет з чимось добрим. Поставить на стіл, пригорнеться лагідно до матері та каже:
– Скуштуй, мамусю, то Михайлик приніс фруктів, та таких, що ще й не пробував ніколи. Його тато десь з чужої країни висилає, то вони добре маються. Підрости мені б ще хоч трохи, щоб можна було на роботу влаштуватися.
У такі моменти сльози наверталися матері на очі, бо батько його ні разу не згадав за них. Так нібито їх не існувало на білому світі. Та чула жінка від інших, що має другу сім’ю та живе зовсім небідно. Не могла збагнути, як серце його не болить, що десь рідна кровинка, можливо, недоїдає чи в чомусь має потребу. Та Гліб ніколи не підіймав цю тему та не говорив про батька взагалі. Він вважав, що якщо має сказати щось лихе, то краще взагалі змовчати. Дивувалася мати, як у такого тата народився такий чуйний син. Та в матір вдачею Гліб пішов, бо вона ж була такою лояльною до всіх. Як то кажуть, останню сорочку віддати могла.
Коли Гліб закінчував школу, покликав його дядько Андрій, сусід, до себе на роботу. Він мав великий гараж, де займався ремонтом авто. Каже Глібу:
– Ти хлопець здібний. Якщо вмів у такому ранньому віці ремонтувати мопеди, то й машини зможеш. Я тебе трохи ще навчу. А потім будеш працювати сам себе, лише певну частку віддаватимеш мені.
Завдяки дядькові Андрію Гліб навчився багато чому. Замовлень було досить багато, що й сам Андрій дивувався. Хлопця він дуже цінував, як вправного працівника, відповідальну людину та хорошого друга. Гліб ніколи не відмовляв дядьку Андрію ні в чому, не ставив лишніх запитань та допомагав при будь-якій просьбі.
Проходили роки, мати вже не працювала так багато. Гліб заборонив їй це робити, щоб поберегти здоров’я, адже немолода вже була. А сам приносив додому тепер досить хороший дохід. Він зміг купляти кращі продукти, собі хороший одяг, матері – необхідні ліки. Жінка не могла налюбуватися сином, дякувала Богу, що виховала такого хорошого хлопця та Людину з великої літери. Гліб зумів наскладати певну кількість коштів для того, щоб відкрити власну справу. Якось ввечері після роботи він підійшов до дядька Андрія та почав:
– Андрію, я вам вельми вдячний до кінця своїх днів за те, що повірили в мене, що вклали безліч зусиль та терпіння. Я вимушений з вами попрощатися. Тому що хочу спробувати відкрити свою авто майстерню. Мені потрібно ставати на ноги та й мама… Більше допомогти їй нікому, крім мене.
– Глібе, саме до цього я й прагнув. Я пам’ятаю тебе ще маленьким хлопчаком, який ледве ніс повне відро водиці з колодязя, та ні разу навіть не пожалівся, що важко. Ще тоді я зрозумів, що тобі потрібно допомогти вибитися в люди. Мені неймовірно приємно, що я зміг бути для тебе чимось корисним.
Гліб вклав багато грошей та зусиль для того, щоб відкрити свою справу. Мама невимовно раділа та тримала кулаки за свого сина, постійно повторювала, що пишається ним, гордиться та життя без нього не уявляє. Гліб помалу, але дуже впевнено підіймався догори. Він спочатку працював дин, а коли вже назбирав клієнтів, найняв двох молодих хлопців до себе на роботу. Через декілька років кількість його авто майстерень була великою. Гліб і сам продовжував працювати, він не цурався того, що руки в мазуті чи потрібно пів дня пролежати під машиною на бетоні.
Якось одного дня до однієї з його авто майстерень зайшов немолодий чоловік. Гліб підняв очі:
– Доброго дня. Чим можу допомогти?
Чоловік не поспішав відповідати, довго переступав з ноги на ногу, та ледве промовив:
– Я твій батько, Глібе.
Хлопець задумливо та пильно вдивлявся в немолоде обличчя та не міг повірити, що тато за стільки років наважився прийти до нього. Подумав, що щось трапилося, раз нарешті він стоїть тут, перед Глібом.
– Я бачу, ти зробив великі успіхи. Молодець. Мамині гени, бо багато працюєш. Я так не добився нічого в житті. Ні роботи, ні сім’ї вже нема, ні любові, ні житла…
– Чого ви хочете, кажіть конкретно, – вже різко відповів Гліб.
– Грошей у тебе попросити. Мене рідні діти з дому вигнали. Я подумав, може ти…Хоча, я піду, мабуть.
– Стривайте, – Гліб відійшов до іншої кімнати, виніс звідти пакунок з купюрами, простягнув чоловіку:
– Бувайте. Надіюся, ми з вами більше не побачимося.
Вдома Гліб все розповів матері. Вона сиділа декілька хвилин нерухомо, потім сказала:
– Він тобі заподіяв стільки горя в житті. Саме через його відсутність ти так настраждався, бо я не могла дати тобі багато чого. Глібе, у тебе велике серце…Ти неймовірна людина, – мати заплакала. Син обійняв її.
