– Ну здрастє! – сказав зять, якого на знайомство привела донька.
Ми стояли з батьком як вкопані й не знали, як реагувати на такого нового родича. Такого точно не хотіли для нашої любої єдиної донечки Василинки. Хіба для цього виховували, леліяли та балували її?
У нас досить заможна сім’я за мірками нашого міста. Ще колись ми відкрили власний продуктовий магазин, який перетворився на успішну мережу. Так змогли побутувати гарний, великий дім, купити не одну машину, забезпечити всім Василину і дати їй престижну освіту. Коли донька ще була маленька, ми мріяли, якою людиною вона стане, що буде затребуваним спеціалістом у свої професії й взагалі, бажали їй всього найкращого. В принципі, думаю, так хочуть усі батьки для своїх дітей.
Вона завжди була здібною дівчинкою і тішила нас своїми здобутками. Амбіційна, весела, життєрадісна – це все про нашу Василинку. От, чистої душі дитина – завжди всім старалась допомогти та втішити. Загалом, не дитина, а просто мрія.
Навіть коли донька виросла, у нас з нею не виникало конфліктів. Аж тут приводить нам такого зятя. З вигляду зрозуміло, що Микола не місцевий, а з села. Не дуже охайно одягнений, та й вимова видавала його походження. Я одразу зрозуміла, що ми з чоловіком не зможемо прийняти такого родича. Василина ж сказала, що вони кохають один одного і її обранець насправді дуже хороший чоловік.
Лише заради доньки ми не стали забороняти їм жити разом у нас. Все ж це її життя і вона сама повинна робити вибір.
Поживши разом на спільній території я зрозуміла, що перше враження таки хибне. Микола проявляв себе як гарний господар, порядний чоловік і в принципі – хороша людина. Його не потрібно було просити помити посуд чи сніг прибрати взимку, все бачив сам і перший брався до роботи. Навіть сусіди заздрили, що нас такий хазяйновитий зять. У нас навіть конфліктів не виникало з ним, хоч ми й дуже вимогливі з чоловіком.
А Василина то, як розцвіла! Любо було глянути на дочку – вся аж сіяла.
Тоді я й зрозуміла для себе просту істину – не можна на людину передчасно вішати ярлики, спершу потрібно як слід її взнати. А нещодавно Микола ще й попросив руки та серця нашої доньки й вона погодилась. ми дуже раділи за Василину, адже були впевнені, що вона тепер у хороших руках.
Так, мріяли про одне, але щастя донечки перш за все. Тому зараз допомагаємо молодим з підготовкою до весілля і плануємо подарувати їм частину свого бізнесу, щоб вони самі могли заробляти та влаштовувати своє життя.
