Людмилу всі називали ясним сонечком, образно, звичайно. Просто вона настільки світлою та доброзичливою жінкою, що важко було повірити в те, що пережила якісь випробування у житті. А їх в Людмили було чимало, на жаль. Просто жінка не хотіла показувати стороннім, коли їй погано, не бажала жалітися та ділитися негативом, не прагнула, щоб їй хтось співчував.
Люда народилася в не дуже щасливій сім’ї. Батько був працьовитим та розумним. Він мав хорошу роботу на заводі інженером. А от матір любила прикладатися до чарки. За декілька років з неземної красуні вона перетворилася на таку п0тв0рну та бридку жінку, що дивитися було шкода. Люді вона особливо уваги та турботи не приділяла, до школи не ходила, не допомагала доньці з навчанням, не слухала, не радила нічого. А дівчинка зате шукала тепла та ласки у батьківських обіймах.
Чоловік намагався лікувати дружину, проте безрезультатно. Він тримався з останніх сил лише заради Людмили. Їх часто бачили разом, коли в батька випадав вихідний день, він відразу приділяв його лише дочці: то у парк ходили, то на гойдалки, то у кафе на морозиво. Матері було все так же нецікаво таке проведення часу. До неї приходили друзі з гостинцями та сиділи до пізньої ночі, поки не поверталися Люда з татком. Тоді він виганяв усіх, починав розбирати безлад у квартирі, приводити жінку до тями. Чоловік довго не витримав: серце зупинилося, коли йому ще навіть сорока п’яти не було. Маленька Люда добре розуміла, що сталося та не могла повірити, що залишилася у великому світі без підтримки, опори, найріднішої людини.
Матір Людмили на якийсь час навіть забула про своє захоплення. Вона взяла себе в руки, почала допомагати Люді з уроками, прибирала та готувала. Якось одного дня гарно одягнулася, посміхнулася донечці та сказала:
– Піду шукати роботу, Людочко. Потрібно ж нам жити на щось.
Донечка приємно усміхнулася у відповідь, якось навіть полегшено видихнула. Вона по-дитячому наївно вірила, що мама більше не повернеться до колишніх гулянок. Та дуже помилася. Мати пішла шукати роботу, а знайшла знову старих приятелів, котрі й привели вже неадекватну жінку додому. Дуже страшно було дивитися Люді на щоденні витівки мами, та що ж вона могла вдіяти. Ні бабусь, ні дідусів у неї не було, тому доводилося терпіти.
Коли Люда нарешті закінчила школу, то вступила до медичного коледжу. Вона гарно вчилася, жила в гуртожитку лише тому, що не витримували нерви поруч з мамою в одній квартирі. Люду всі поважали та любили. У неї було багато подруг. Потім познайомилася з хорошим хлопцем. Після закінчення коледжу Людмила влаштувалася працювати у лікарню медсестрою, а невдовзі вийшла заміж. На весілля покликала рідну матір, хоча не сподівалася її побачити. Та все ж таки вона прийшла, навіть у нормальному стані та непогано одягнута. Коли чоловік Людмили запитав:
– Кохана, ти справді хотіла її бачити? Вона ж тобі нічого не дала в цьому житті.
– Сашко, вона мені нічого й не була зобов’язана. Дала мені життя. Ласки не отримала від неї, правда. Проте це її власна провина, за яку вона особисто відповідатиме колись. А так, я цілком вдячна матері за найцінніше, що можу у цю хвилину стояти в цій залі поруч з коханою людиною.
– Ти у мене свята жінка, Людо, – тепло сказав чоловік та поцілував ніжно дружину в щічку. Так важко прощати людей, коли вони тобі наплювали в душу. Тим паче якщо це стосується рідних батьків.
– Коханий, – спокійно продовжила Людмила, я власними зусиллями сама себе зробила такою сильною та твердою. Я не критикую ні свою маму, ні інших. Хочу просто жити, любити, радіти кожному новому дню…
У той час матір Людмили вже затишно прилаштувалася біля бармена.