Я все життя була вільною і незалежною. Так склалось, що батька ми втратили ще в ранньому дитинстві. Мати не могла забезпечити усі наші забаганки, ба навіть на речах першої необхідності економили.
Та вона нас завжди доглядала і любила, тому я їй безмежно вдячна. Особливо, любила мого молодшого брата Степана. Він ніколи ні в чому не мав потреби. Я, як старша, навчилась з дитинства обмежуватись у дечому, бо вже розуміла усе і ніколи не сміла вимагати навіть те, що треба, не кажучи вже про бажання.
Жили ми всі разом в однокімнатній квартирі, тому про поняття власного простору я ніколи не чула. Навіть не уявляла що це таке мати власну кімнатку, чи бодай куток, де можу господарювати як захочу і ніхто мені не заважатиме, не перескладає речі, не насмітить. Тому, змирилась і все життя мріяла про власну оселю. Планувала, як зроблю красивий ремонт, розставлю і оберу меблі на власний смак.
Минав час. Я підпрацьовувала ще з часу старшої школи. Усі гроші не витрачала, а відкладала. Виходило зовсім трішки, проте до випускного в університеті я вже мала суму, якої вистачало на третину однокімнатної квартири.
Стипендію і гранти з конкурсів, у яких перемагала, теж старалась відкладати. Я не хотіла чекати допомоги чоловіка, як мені всі радили. Мовляв, зажди, одружишся і, можливо, до чоловіка переїдеш, або ж разом складетесь. Це для мене звучало абсурдно. Чому я сама не можу впоратись?
Я ж теж заслуговую на власний простір, на власне досягнення. Та не так сталось, як гадалось. Зустріла хлопця і закохалась по вуха. Дмитро був старшим на 3 роки, йому вже виповнилось 27. Він мені освідчився і я погодилась.
Одружились, у Дмитра була квартира, тому я переїхала до нього. Свої гроші, за порадами чоловіка, я вклала у сімейну машину. Проте водити не сміла, тому авто ми записали як власність чоловіка. І знову життя не у власному домі. Я думала впораюсь, та мені стало ще важче. Чоловік не давав мені відчути себе господинею. Окрім того, час від часу приходила свекруха, яка теж робила усе, як в своєму домі.
Я терпіла довго, кілька раз натякнула чоловікові, що мені важко. Далі почались серйозні сварки. Дмитро завжди виправдовував свою матір і себе. Хоча я апелювала аргументами, а він порожніми погрозами і образами. За 3 роки подружнього життя ми розлучились. Я вже не витримувала. Та от квартира не моя, машина на чоловікові, я переїхала до мами. А власна квартира залишилась мрією.
