Коли ми одружувались я була певна, що кохаю свого чоловіка і нікого іншого мені не потрібно. Але тоді мені було всього двадцять. Зараз, після десяти років шлюбу, я замислюю про те, що життя могло б скластись по-іншому, якщо б я так поспішно не вискочила заміж.
Не знаю, чи це роки, чи це звичка, чи щось ще, але я все частіше дивлюсь на свого Ігоря і думаю – а чи правильного я чоловіка обрала для себе. У мене не було відбою від кавалерів, але моє серце відреагувало тільки на нього. При тому, що нічим особливим він не відрізнявся – грошей не мав, симпатичний, але красенем не назвеш та й характер не надто.
Таким нерішучим він залишився і зараз – працює на одній і тій же роботі стільки років, де нема ніякого ні прогресу, ні можливості кар’єрного росту. Грошей заробляє не багато – вистачає тільки на найнеобхідніше. В той час, коли мої колишні залицяльники пречудово влаштувались у житті – в когось власна справа, хтось займає керівну посаду. А ми й далі живемо у двокімнатній квартирі, яка дісталась чоловіку від бабусі. Сам же він палень об палець не хоче вдарити, щоб ми жили краще.
Я вже декілька раз починала розмову про те, що нам потрібно щось змінювати – я готова підтримувати і допомагати, але чоловік не бачить потреби. А я починаю замислюватись чи взагалі потрібен він мені – єдине, що стримує, т оце донька. Не хочу залишати її без батька, але й батько не намагається зробити щось для неї.
