Ірина завжди та у всьому шукала вигоду для себе. Їй постійно було мало, попри те, що чоловік вже понад десять років працював важко закордоном, Іра незадоволено закочувала очі, мовляв, скільки там тих грошей. Хоча жила в достатку насправді. Мала хороший будинок, просторий та в затишному місці, нове дороге авто, модний одяг, ніколи не відмовляла дітям у будь-яких покупках та собі у розвагах.
Ірина виховувала двійко дітей, яким було вже шість та тринадцять. Жінка не працювала, тому що доглядати дітей більше не було кому. Вона спочатку пробувала трохи просити сусідів, далеких родичів, влаштовувалася на різні можливі роботи, але кому подобається за безплатно сидіти з чужими дітьми? А платити Ірина не збиралася, тому змушена була таки осісти вдома.
Якось Іра зустрілася зі своєю однокласницею Оленою, що працювала на звичайній роботі у державній установі, отримувала небагато, проте ніколи не скаржилася на нестачу коштів. Саме Олена розказала їй про одну знайому, в котрої чоловік двадцять років в Америці, а вона ще й отримує допомогу від держави, як малозабезпечена.
В Ірини аж очі засвітилися. Наступного ж дня вона побігла до міської ради, щоби все детально дізнатися. Адже поки можна щось урвати, то обов’язково слід це зробити.
Хоч як чоловік не вмовляв її цього не робити, бо грошей й так вистачає, Ірина не поступалася. Все говорила:”Трошки тут, трошки там, а що?”
