Ірина завжди пишалася тим, що у неї батьки заможні та вона може багато собі чого дозволити. Навіть круг друзів дівчина вибирала собі відповідний. Серед них не було простаків, виключно діти багачів. Ірина ніколи не задумувалася над тим, що у житті може бути щось важливіше, ніж гроші. Ніколи навіть не розглядала, що такі почуття, як любов, дружба та людське тепло можуть бути важливішими, як матеріальні блага.
Ірина навчалася в одному з найпрестижніших ВНЗ столиці. Вона гидувала гуртожитком, батьки оплачували їй розкішну двокімнатну квартиру майже у центрі міста. Одяг дівчина теж вибирала суто в дорогих бутиках, де ціни у валюті. Харчуватися полюбляла у ресторанах, та аж ніяк не в студентській столовій.
Якось одного разу на перерві між парами подруга Ірини запропонувала таки піти на екскурсію до їдальні, мовляв, а раптом там не все так страшно, як ми собі думаємо. Ірина довго не наважувалася, але що робити, проводити вільні хвилини наодинці теж не особливо хотілося.
Зайшли вони до столової, Ірина подруга замовила дві кави. Сіли за невеличкий столик, оглянулися, людей було чимало. За сусіднім столом сиділо дві дівчини, було видно, що не надто багаті, проте охайні та симпатичні. Іра прислухалася до їхньої розмови. Одна говорила:
– Нічого, Галинко, ми все переживемо. Я знаю, як тобі боляче через втрату батьків. Ще й за гуртожиток підходить час платити. Цього місяця я допоможу тобі.
– Дякую, Світлано, що б я без тебе робила, подруго. Одна зовсім залишилася, ще навіть вісімнадцяти нема, – відповіла сумно інша дівчина.
Ірина вскочила, як ошпарена та почала підносити свою приятельку:
– Ти що з глузду з’їхала? Ти куди мене привела?! Щоб я сиділа поруч з якимись безбатченками? Що не мають навіть пару сотень гривень за смердячий гуртожиток розплатитися? Швидко вимітаймося звідси!
Іра підхопила подружку під руку та ледь не силоміць вивела з їдальні, навіть не допивши своєї кави.