Я пенсіонер, який прожив важке життя. Пам’ятаю голодомор. Закарбувалося у моїй пам’яті, як батьки збирали корінці на городі, щоб зварити нам із сестрами суп. Ми ним звісно не наїдалися, але бажання їсти на кілька годин втамовували. Мені вдалося пережити це жахіття, а от мої сестри захворіли та померли. Батько важко працював і коли мені виповнилось дев’ять років, я залишився лише з мамою.
Після завершення дев’яти класів я вступив в училище на механіка, в мене ця справа добре виходила. Почав підробляти та допомагати фінансово мамі. Пізніше я познайомився із чарівною Марією – моїм першим коханням. Після двох років від знайомства ми одружилися, почали жити разом. У нас народилось двоє дітей – Іра та Андрій. Все було добре, але у наші двері постукала біда. Важко захворіла дружина. Ми довго боролися із недугою, витрачали увесь сімейний бюджет та все ж хвороба перемогла і забрала від нас – люблячу матір і мою кохану дружину. Я залишився сам із двома неповнолітніми дітьми. Одразу було важко все робити самому, але я звик. Мене дуже підтримали у складних обставинах друзі та сусіди, бо родичів у мене не було.
У житті було всяке, та мені вдалося допомогти сину і дочці стати на ноги: здобути вищу освіту, влаштуватись на роботу. Іра – стоматолог, яка виїхала в Америку і там працює за спеціальністю. Андрій – інженер, який працює на великому підприємстві в іншому місті. Діти мають свої сім’ї. До мене на жаль приїжджають рідко. Та у телефонному режимі спілкуємося щодня. Діти наполягають на тому, що знайдуть мені доглядальницю, яка допомагатиме по господарстві, варитиме їсти. Та я відмовляюся, бо ще сам можу себе обслужити.
На ці різдвяні свята мають приїхати до мене діти. Я вже підготував для них подарунки: дочці Ірі – заповів нашу квартиру, а сину – дачу. Вони забезпечені й мають усе необхідне. Та мені хочеться, щоб після моєї смерті моє майно перейшло до найближчих.
Сподіваюсь, що ця святкова зустріч буде не останньою.
