Настя була дівчиною звичайною, із зовнішністю не дуже привабливою, та й тихенька сама по собі. Практично ні з ким не розмовляла, хоч і працювала в барі, де наливали пиво і продавали “на виніс”. Їй не дуже подобалось розмовляти з тими людьми, які навідувались до неї в крамницю щодня.
Всі вони були такі собі пиячки, яким хотілось поговорити про всяку дурню. Вони розповідали про безглузді історії з життя, про те, як їм живеться, але всі ті розповіді були для Насті однаковими.
Та заходив туди один чоловік, який відрізнявся від них усіх. Його вбрання говорило про те, що заходить він до бару після роботи. Сам по собі він спокійний та не балакучий, на відміну від тих, хто заходив щодня. Всі вони знали одне одного, і одразу ж сідали за один стіл, але той відвідувач сидів завжди сам.
Видно було по його очах, що він дуже хороша людина. Приємний, спокійний, завжди залишав на чай Анастасії, та посміхався, хоч в очах і видно було сум.
Одного вечора той чоловік затримався в барі. Він сидів, доки всі не розійшлись. А згодом і сам почав збиратись додому. Як завжди він залишив чайові Насті, і направився до виходу. Та в моменті він зупинився та промовив до дівчини: “Знаєш, тобі не місце тут серед усіх цих людей. Ти така молода, гарна, тобі б варто було спробувати себе у чомусь інакшому…”. Та Настя була не з тих, хто не відповість.
– Ви також не схожий на цих усіх людей, навіщо ви щодня приходите? Ви гарно вбраний, виходить, у вас хороша посада, ви завжди залишаєте мені чайові, значить у грошах у вас потреби немає, чому тоді ваші очі завжди такі сумні?
Чоловіка це надзвичайно здивувало. Ніхто до цього часу не говорив йому все так прямо. Він не звик чути такі слова у свою сторону, адже живе він сам, і вдома йому нікому це сказати, а працює на керівній посаді, і всі бояться навіть дихнути в його сторону, хоч сам він ніколи не виявляв жорстокості.
Тоді їхня розмова зав’язалась, вони почали говорити на різні теми, розмовляти про життя. Настя зачинила бар, а чоловік її провів додому.
Як виявилось, весь цей час Віктор, так звуть його, просто запивав свою самотність. Дружина пішла від нього, коли на роботі були якісь проблеми. Дітей у них не було, тому живе він один у великому будинку.
Наступного дня Віктор не прийшов до бару, хоч Анастасія і чекала на нього, зате він приїхав ввечері, коли дівчина зачиняла крамницю. Вони приїхали до цілодобового кафе, де багато про що говорили. Чоловік розповідав їй про свою роботу, про різні історії з життя. Давно у нього не було такого хорошого слухача.
Очі Віктора посвітлішали, стали більш радісні. Йому хотілось говорити, розповідати, бо вперше за довгий час він не почувався одиноким. Анастасія була чудовим слухачем, адже сама розповідати щось не любила — вона завжди була неговіркою.
Їхні стосунки складались чудово. Дівчина стала доглядати за собою, аби тільки Віктор звертав на неї все більше і більше уваги. Вони подобались і доповнювали одне одного.
Віктору більше не хотілось приходити до бару, аби “запити” свою самотність. Він хотів проводити кожен вечір із прекрасною дівчиною Анастасією, яка дарувала йому щастя.
Анастасія стала почуватись впевненіше, почала фарбуватись так, як подобається їй, вдягати те, не що зручніше, а що гарніше. Поряд із Віктором вона розквітла, наче крокус на весні — стала яскравою та прекрасною.
Отак дві абсолютно різних людини знайшли одне одного, доповнили та, мабуть, врятували.
