– Мамо, та з мене весь гуртожиток сміється, що я не такий, називають білою вороною, глузують та навіть принижують, – жалівся Іван матері. Наталка добре розуміла сина, бо колись сама такою була, коли вперше приїхала в столицю з широко роззявленим ротом. Ходила вуличками з картою в руках, не знала, як користуватися метро, навіть якою стороною в супермаркет зайти. Наталка не витримала столичного темпу життя та повернулася до рідного села.
Іван пішов після школи навчатися до столиці. Там поселився у гуртожитку, де крім нього мешкало ще четверо студентів. Іван навчався на юридичному факультеті. Це був престижний напрямок, де практично всі студенти були з заможних сімей. Хлопець власними зусиллями та знаннями добився державного місця навчання. Наталка тоді була неймовірно рада та пишалася Іваном, бо добре знала, що вони з чоловіком не потягнули б матеріально таке дороге навчання.
– Сину, а що ж ти робиш не так, що з тебе ще й сміються? Хіба в тебе менше інтелекту чи в чому причина?
– Ні, мамочко, я одягаюся не так модно та багато, як решту одногрупників. Вони хвастаються дорогими брендовими речами, а я ношу штани та светри з базару. Коли я приїжджаю до гуртожитку з повною сумкою їжі, з мене регочуть. Бо всі харчуються у кафе та студентській їдальні за гроші. А я добре знаю, що вам й так важко доводиться, тому стараюся якомога більше економити.
Наталка з жалістю в очах подивилася на Івана та промовила:
– Чому ти відразу не сказав, хіба б ми з батьком не знайшли пару лишніх гривень, щоб ти не був гіршим за інших?
– Та й не лише у цьому справа, – продовжував Іван. Я навіть говорю не так, як вони. От минулого тижня викладач поставив мені питання. То коли я почав відповідати, всі з таким подивом подивилися на мене, наче я десь з лісу втік. Вони говорять по-модному, а я простою сільською мовою. Таким діалектом, як всі люди у нашому селі. Я не хочу змінюватися та думати над кожним словом, що говорю.
Наталці було вкрай прикро за сина, проте що вона могла вдіяти та чим зарадити. Лише знову складала сумку з домашніми стравами Іванові, бо ввечері він збирався на поїзд. Хлопець не знав, як правильно вчинити. Бо мама цілих два дні крутилася на кухні: крутила голубці, ліпила вареники, пекла пиріг та багато іншого. Якщо Іван не візьме це все добре, то Наталка образиться. А якщо знову притягне цілу сумку, то з нього глузуватимуть, називатимуть селюком.
Іван їхав у поїзді, навпроти сидів старший чоловік років п’ятдесяти. Першим заговорив саме він. Мабуть, побачив, що хлопця щось дуже мучить. Делікатно почав бесіду.
– Куди прямуєте, хлопче?
Іван раптом підняв очі та відповів:
– От їду на навчання, а якби ви знали, як не хочеться. Знову називатимуть білою вороною та селюком.
– А в чому ж причина тоді? – здивовано перепитав пасажир.
– Я з невеликого села. Зовсім по-іншому вихований та й ріс в інших умовах, ніж інші мої одногрупники. Тому то й сприймають вони мене, як чужого.
Чоловік непомітно посміхнувся та відповів:
– Ніколи не змінюйтеся, щоб догодити іншим. Будьте самим собою. У цьому ідентичність особи, особливість. Для чого вам підлаштовуватися під своїх одногрупників? Колись свого часу я був таким самим, старався теж відповідати вимогам столичних друзів. Але потім до мене прийшло прозріння, що як би не старався, ніколи в душі не стану таким, як вони. Зате потім досягнув багато чого. Тепер очолю економічний відділ в приватній компанії.
Іван довго ще слухав співрозмовника. До хлопця приходила якась невимовна радість. Він усвідомив головне – не варто стелитися під людей, потрібно бути собою.
