Я мало чого пам’ятаю зі свого раннього дитинства. В моїй пам`яті виринають лише сварки між моїми батьками. Коли мені було 8 – мої батьки розлучилися. Причина мені не відома й досі, моя мама одного вечора лише сказала мені одну фразу: «ти більше не потрібна своєму батьку». Й все.
Далі було життя з бабусею в селі, мама поїхала працювати за кордон, а батька ж я більше ніколи не бачила. Баба Ніна, мамина мама, була до мене не дуже ласкава. Вона все причитала, що погано виховала свою доньку, тож тепер буде намагатися зробити людину хоч з мене. Й вона свого слова дотримала. Нормального дитинства та юності у мене не було.
А було багато роботи на городі, з худобою та по хаті. Коли мені було 12, то бабуся заставляла мене колоти дрова, заготовляти сіно, доїти корову й годувати свиней. Все це я робила сама. А ввечері десь годинку мені виділялося на те, щоб повчити уроки, а весь інший час – для читання Біблії. Баба Ніна хотіла, щоб у мене ця священна книжка «від зубів відскакувала», бо вона думала, що саме це врятує мене від лихих думок. Гуляти мене також вона нікуди не пускала, навіть на річку з дівчатами покупатися.
Пам`ятаю, як на свій 15-й день народження, а він якраз був в один день з великим святом – Різдвом, я забажала про себе бажання. Мені хотілося, щоб хтось мене забрав з того села, від бабусі. При цьому ж мені було зрозуміло, що таке бажання нездійсненне, бо мама ніколи вже не повернеться в Україну, оскільки вийшла заміж у своїй Італії, а батьку ж я не була потрібна й поготів. Але все одно його загадала.
Й може то було Різдвяне диво, а може хтось на небі почув мене, але сталося так, що того вечора на нашої хати ввійшов якийсь чоловік. То був мій батько. Мій рідний батько. Він приїхав забрати мене.
Цілий вечір ми плакали обоє, він просив вибачення за те, що залишив колись мене з мамою. Він думав, що ми з нею живемо щасливим життям й не хотів заважати. Про щасливе життя йому сказала моя мама по телефону, коли він хотів з нею помиритися.
Мій батько ж забрав мене з собою в місто, де він жив у квартирі зі своєю дружиною та сином. На щастя, його сім`я прийняла мене за свою й тепер ми живемо великою дружньою родиною. Я щаслива. Про бабусю свою теж ніколи не забуваю, навідуюся до неї пару разів на місяць. Хай там як, а вона мене виростила. І я її також люблю. Всім добра!
