Бабуся Валентина не так була старою, як давньою. То вона сама полюбляла так жартувати. Хоча на свій вік виглядала прекрасно. Дідусь все життя її цінував та беріг, хоча обоє працювали дуже важко, як більшість людей. Виростили троє дітей. Зараз дідуся вже немає, проте бабуся досі згадує про нього лише теплими словами та з посмішкою на устах.
Старенька живе сама в рідному селі в невеликій хатині. Ще поки має сили, то тримає пару курей, рудого кота та свиню. Каже, що саме вони змушують щоранку її прокидатися, бо воно живе і хоче їсти. Внуки часто навідуються до бабусі, не лишена свята, як зазвичай буває, але й на вихідних, котрі випадають. Найчастіше до Валентини приїжджає онука Олеся з чоловіком та донечкою.
Олеся закінчила медичний університет, то бабуся неймовірно нею пишалася. Не раз казала, що не страшна їй старість та недуги, бо має персонального доктора. Олеся завжди була модною дівчиною, любила гарно та вишукано одягатися, фарбуватися косметикою. Та найбільша її слабість то були різні засоби по догляду за шкірою, волоссям, нігтями. Всі новинки, що появлялися на полицях магазинів чи аптек, інновації, рекламовані в Інстаграмі блогерами, зразу ж були в ванній кімнаті Олесі. Та вона не лише випробовувала їх на собі, але й бабусі в село нерідко підкидала.
Якось одного разу привезла маску для обличчя. Бабуся Валентина так реготала, наче мала дитина. Казала:
– Олесю, та куди мені в мої літа вже оті маски? Я навіть добре не бачу, що повинна робити з нею. Ото вже ти придумаєш. Та внучка навіть не хотіла слухати. Заставляла Валентину йти за нею сумирно та виконувати всі вказівки:
– Ото бабусю, хоч на старість побудете модницею. Коли ви були молоді, такого не було ж! Крім лопати, сапи та рівців нічого не бачили. Дід же не мав змоги вас по салонах водити. Та то більше, тих салонів навіть не було. Хіба люди колись знали що то таке чи могли уявити ще через кілька десятків років жінки віддаватимуть ледь не всю зарплату, щоб зробити себе років на п’ять хоча б молодшою.
– О тут ти помиляєшся, внучко. Було багато роботи, що ледве ноги волік додому. Та я все одно знаходила деколи час для себе. Але що то говорити, колись все натуральне було. Огірків нарву на городі, гарно відмию від бруду, наріжу кружечками, мала на очі, щоб зняти набряки від недосипу чи спеки. А на зиму то й взагалі собі морозила таку кашку з огірків, то потім вмивалася нею. А картопля! То взагалі краще будь-яких кремів. Волосся мили і яйцем, і цибулину маску робили, що лиш з дівчатами не вигадували. А про «кашу молодості» хоча б знаєш, Олесю?
Чоловік Олесі ледве стримувався від сміху. Бо не кожен день почуєш розмову двох різних поколінь про креми, маски та «еліксири молодості». Маленька донечка поруч гралася тихенько піском та навіть не звертала увагу на дорослих. Внучка дивно вирячилася на бабусю, бо не очікувала такої відповіді та все, що спромоглася запитати:
– То яка?
– Отож – бо, то перлова каша. То колись був такий делікатес, що уявити собі не можеш. І не кожен міг дозволити собі купити її. Ти думаєш, чого я так довго молодість зберегла та красиву шкіру? – кумедно примружилася Валентина, бо перловки багато їла! А ти залізь в той свій Інтернет та почитай! Ох, зелені, нічого то ви толком не знаєте, лиш гроші на вітер викинути.
