Іван Петрович на старості своїх літ був самотнім, бо так ніколи й не одружився. Мабуть, доля так розпорядилася його життям. Ще в молодості він до нестями покохав одну дівчину, а вона йому зрадила й вийшла заміж за іншого. Після пережитого чоловік більше не зміг покохати й не мав віри жінкам.
Звісно ж, що були ще в нього жінки, але щоб когось з них він покохав чи міг взяти в дружини, то ні. Так і прожив своє життя в самотності. Жив Іван у батьківській квартирі, а його матері з батьком давно вже немає на цьому світі.
Чоловік зараз на пенсії, сидить весь час дома, тож його життя можна назвати нудним. Йому тільки 65, а відчуває він себе дуже старим, і це, мабуть, від такого самотнього й малорухливого життя. У Івана зараз такий вік, що про шлюб думати соромно вже, тому він і покинув ці думки й назавжди змирився з самотністю. Так і жив собі…
Одного разу сталося так, що жильці з сусідньої квартири виїхали за кордон, а свою квартиру продали. У Івана Петровича з’явилась нова сусідка – жінка приблизно його віку, яка була дуже толерантною і вихованою, адже вона все життя пропрацювала вчителькою молодших класів. Й було в цій жінці щось таке, що дуже притягувало Івана. Чоловіка ж у неї не було.
Десь раз у два тижні до сусідки приїжджала жінка, десь років 40, і завжди несла з собою великі пакунки, але вона у квартирі довго не затримувалась. Мабуть, це була її дочка. Перший час з сусідньої квартири було чутно звуки ремонтних робіт, то було вже зрозуміло, що ця нова сусідка житиме тут довго.
Це сусідство було вже майже рік, а Іван з тією жінкою так і не познайомилися ще, а тільки віталися один з одним, бо так заведено було у їхньому домі.
Та ось, одного вечора, до квартири Івана Петровича все ж таки постукала Ганна Макарівна. Вона привіталася з ним і попросила їй допомогти – у неї у квартирі вибило пробки й вона не знає, що робити, сидить без світла і навіть їжу на плиті не може приготувати. В ремонтні служби жінка не телефонувала, так як було дуже пізно.
Іван залюбки погодився допомогти, зайшов у квартиру сусідки й відразу взявся до роботи. Через лічені хвилини з’явилося світло і разом з ним посмішка на вустах Ганни, радості від якої в чоловіка не було меж. Жінка була щиро вдячна йому за виконану роботу і запропонувала випити з нею чаю з лимонним бісквітом.
Сусід довго не думав – відразу погодився на пропозицію, бо не встигнув повечеряти, тому й був голодний. Ганна побігла ставити чайник і накривати на стіл.
До першої години ночі пили вони чай, сміялися та розказували один одному про своє життя. Коли вже Іван Петрович збирався додому, то у кожного з них в голові була така думка – чи буде ще колись у них такий теплий та душевний вечір.
Кілька тижнів Іван уникав зустрічі з сусідкою, бо в той вечір багато чого особистого їй розказав і тепер йому було ніяково перед нею. Та сталось так, що чоловік захворів й лежав в ліжку з температурою. Ввечері в його двері подзвонили – це була Ганна, яка тримала в руках стопку квитанцій. Сказала, що зайшла передати їх йому. Побачила вона хворого Івана Петровича і наказала відразу лягати назад в ліжко. Сусідка пішла на кухню, зварила йому гарячий супчик й почала наводити порядок у квартирі. Вана сама захотіла піклуватися про нього, її ніхто не просив.
Це перебування вдома, в компанії один одного, влаштовувало їх обох. Вони були такі раді тому, що зараз не самотні. Жінка щоранку готувала сніданок для Івана Петровича, а протягом дня не забувала кутати його в теплу ковдру та поїти гарячим чаєм. За ці дні вони дуже зблизились і в обох було таке відчуття, наче вони так вже життя й прожили, один з одним.
Тепер життя набуло іншого змісту, вони були щасливі, що є один в одного. Всі болячки відступили, а очі знову стали світитися.
Коли Іван Петрович вирішив розписатись зі своєю сусідкою, то зателефонував своїй двоюрідній сестрі, яка жила в селі, та поділився такою гарною новиною. Але сестра не розділила його радість, а мало того, просила не робити такого необдуманого, на її погляд, вчинку. Сказала, що одружуватися на старості літ – це стид. Сестра ж була впевнена в тому, що скоро брат відпише свою квартиру її дочці, яка надумала виходити заміж.
Іван Петрович же слухав лише своє серце, а не поради родичів. Він був щасливий, що доля подарувала йому шанс не бути самотнім і жити в турботі й ніжності.
