Коли Іван Петрович вирішив розписатись зі своєю сусідкою, то зателефонував своїй двоюрідній сестрі, яка жила в селі, та поділився такою гарною новиною. Але сестра не розділила з ним його радість, а мало того, просила не робити такого необдумaного, на її погляд, вчинку. А також сказала, що одружуватися на старості літ – це стuд

Іван Петрович на старості своїх літ був самотнім, бо так ніколи й не одружився. Мабуть, доля так розпорядилася його життям. Ще в молодості він до нестями покохав одну дівчину, а вона йому зрадила й вийшла заміж за іншого. Після пережитого чоловік більше не зміг покохати й не мав віри жінкам.

Звісно ж, що були ще в нього жінки, але щоб когось з них він покохав чи міг взяти в дружини, то ні. Так і прожив своє життя в самотності. Жив Іван у батьківській квартирі, а його матері з батьком давно вже немає на цьому світі.

Чоловік зараз на пенсії, сидить весь час дома, тож його життя можна назвати нудним. Йому тільки 65, а відчуває він себе дуже старим, і це, мабуть, від такого самотнього й малорухливого життя. У Івана зараз такий вік, що про шлюб думати соромно вже, тому він і покинув ці думки й назавжди змирився з самотністю. Так і жив собі…

Одного разу сталося так, що жильці з сусідньої квартири виїхали за кордон, а свою квартиру продали. У Івана Петровича з’явилась нова сусідка – жінка приблизно його віку, яка була дуже толерантною і вихованою, адже вона все життя пропрацювала вчителькою молодших класів. Й було в цій жінці щось таке, що дуже притягувало Івана. Чоловіка ж у неї не було.

Десь раз у два тижні до сусідки приїжджала жінка, десь років 40, і завжди несла з собою великі пакунки, але вона у квартирі довго не затримувалась. Мабуть, це була її дочка. Перший час з сусідньої квартири було чутно звуки ремонтних робіт, то було вже зрозуміло, що ця нова сусідка житиме тут довго.

Це сусідство було вже майже рік, а Іван з тією жінкою так і не познайомилися ще, а тільки віталися один з одним, бо так заведено було у їхньому домі.

Та ось, одного вечора, до квартири Івана Петровича все ж таки постукала Ганна Макарівна. Вона привіталася з ним і попросила їй допомогти – у неї у квартирі вибило пробки й вона не знає, що робити, сидить без світла і навіть їжу на плиті не може приготувати. В ремонтні служби жінка не телефонувала, так як було дуже пізно.

Іван залюбки погодився допомогти, зайшов у квартиру сусідки й відразу взявся до роботи. Через лічені хвилини з’явилося світло і разом з ним посмішка на вустах Ганни, радості від якої в чоловіка не було меж. Жінка була щиро вдячна йому за виконану роботу і запропонувала випити з нею чаю з лимонним бісквітом.

Сусід довго не думав – відразу погодився на пропозицію, бо не встигнув повечеряти, тому й був голодний. Ганна побігла ставити чайник і накривати на стіл.

До першої години ночі пили вони чай, сміялися та розказували один одному про своє життя. Коли вже Іван Петрович збирався додому, то у кожного з них в голові була така думка – чи буде ще колись у них такий теплий та душевний вечір.

Кілька тижнів Іван уникав зустрічі з сусідкою, бо в той вечір багато чого особистого їй розказав і тепер йому було ніяково перед нею. Та сталось так, що чоловік захворів й лежав в ліжку з температурою. Ввечері в його двері подзвонили – це була Ганна, яка тримала в руках стопку квитанцій. Сказала, що зайшла передати їх йому. Побачила вона хворого Івана Петровича і наказала відразу лягати назад в ліжко. Сусідка пішла на кухню, зварила йому гарячий супчик й почала наводити порядок у квартирі. Вана сама захотіла піклуватися про нього, її ніхто не просив.

Це перебування вдома, в компанії один одного, влаштовувало їх обох. Вони були такі раді тому, що зараз не самотні. Жінка щоранку готувала сніданок для Івана Петровича, а протягом дня не забувала кутати його в теплу ковдру та поїти гарячим чаєм. За ці дні вони дуже зблизились і в обох було таке відчуття, наче вони так вже життя й прожили, один з одним.

Тепер життя набуло іншого змісту, вони були щасливі, що є один в одного. Всі болячки відступили, а очі знову стали світитися.

Коли Іван Петрович вирішив розписатись зі своєю сусідкою, то зателефонував своїй двоюрідній сестрі, яка жила в селі, та поділився такою гарною новиною. Але сестра не розділила його радість, а мало того, просила не робити такого необдуманого, на її погляд, вчинку. Сказала, що одружуватися на старості літ – це стид. Сестра ж була впевнена в тому, що скоро брат відпише свою квартиру її дочці, яка надумала виходити заміж.

Іван Петрович же слухав лише своє серце, а не поради родичів. Він був щасливий, що доля подарувала йому шанс не бути самотнім і жити в турботі й ніжності.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Коли Іван Петрович вирішив розписатись зі своєю сусідкою, то зателефонував своїй двоюрідній сестрі, яка жила в селі, та поділився такою гарною новиною. Але сестра не розділила з ним його радість, а мало того, просила не робити такого необдумaного, на її погляд, вчинку. А також сказала, що одружуватися на старості літ – це стuд
Червоний камiнь
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.