В шлюбі ми з моїм чоловіком вже 10 років і маємо лише одного синочка. Сергій завжди хотів й ще дітей – для нього було б ідеально мати двох нащадків, та я все боялась.
Перші пологи в мене були важкими й мені довелося два роки лікуватися після них по всіх лікарях та лікарнях. Тож переживати такий стрес мені більше не хотілося. Синок наш, Максим, підріс, і я пішла працювати, привела себе в порядок, й знову розцвіла. Повертися в домашню жінку в халаті мені зовсім не хотілося.
Коли Максиму виповнилося 9 років, то чоловік почав вмовляти мене народити другу дитину, й постійно повторював, що нам необхідно збільшувати нашу сім’ю і він хоче ще одного сина.
Я довго вагалась, а потім погодилась. Через те, що навіть наш син почав просити мене народити йому братика.
Вагітність була тяжкою, майже всі 9 місяців мені довелось пролежати в лікарні на збереженні. А на одному з обстежень лікар повідомив, що у нас має народитися трійня. І це будуть дівчатка. Ця новина нас шокувала.
Пологи мене лякали, бо лікарі мали робити мені кесарів розтин, а я цього дуже не хотіла й страшно боялася. Але діватися було нікуди, тепер треба було думати про наших дітей й щоб вони народилися здорові.
Сергія ця новина також шокувала, він, правда, спочатку засмутився, але потім заспокоївся і навіть радів майбутньому батьківству трьох дівчаток. Єдиною проблемою було житло для родини з 6-ти осіб. Та і тут ми знайшли вихід: продали нашу однокімнатну квартиру й дачу в селі, а решту взяли в кредит, й купили квартиру на окраїні міста. Там житло було не настільки дорогим, та й з ремонтом відразу знайшлося. Нас це влаштовувало, бо мені потрібно було скоро народжувати.
Після появи на світ наших донечок ми заїхали в нове житло, воно, правда, було не з дуже свіжим ремонтом, та головне, що своє й місця для всіх вистачало. Правда, Максима прийшлось перевести в іншу школу, та він і сам був не проти цього, та школа й так йому не подобалась і друзів у нього як таких не було, він був сором’язливим хлопчиком.
Чоловік мій багато працював і допомагати з дітьми мені змоги не мав. Він повинен був заробляти й на прожиття для нас і на те, щоб віддавати кредит. Тож у нас перший час жила моя мама, яка приїхала з села. І то, цього було замала й мені було дуже важко.
Кредит ми погасили тими коштами, які нам виплатила держава за народження дітей, тож жити стало легше. Щасливою себе, якщо чесно, я ще не відчувала, бо знаходилась у постійному недосипі та втомі. Ми навіть з чоловіком почали часто сваритися, бо він мене зовсім не розумів.
Коли дівчаткам було по два роки, то я вирішила для себе, що мені потрібно йти в люди – влаштовуватися на роботу. Для дітей ми найняли дві няні, а ми могли собі це дозволити, й мені вдалось влаштувалася на омріяну роботу. Ви знаєте, мені полегшало і я вважаю, що саме це врятувало нашу сім’ю. Адже ми перестали сваритися, у мене з’явилася своє заняття, яке повернуло мене самій собі.
Дітки теж були в догляді, з ними були перевірені люди, які давно вже працювали нянями у наших знайомих. А тих грошей, що я заробляла та отримувала щомісяця від держави на дітей, нам вистачало, щоб розрахуватися з нянями й навіть ще й на іграшки діткам. Та й Сергій став гарно заробляти, тож життя налагодилось.
Й тепер я вже точно можу сказати, що живу щасливим сімейним життям.
