Мій дорослий син вже довгий час страждає на наркотичну залежність, і ось коли він в черговий раз обіkрав мене, виніс останні гроші та все, що більш – менш було цінне у квартирі, то залишив мене хвору та прикуту до ліжка напризволяще. Вже декілька днів я не мала змоги встати, подзвонити не було можливості, бо він забрав і мобільний теж, я голосно гукала сусідів, а коли в кімнату зайшла моя колишня невістка, то у мене вже не було сил навіть розмовляти.
Тільки промайнула думка, що ось, зараз вона мене виселить і квартиру забере. Але невістка сказала:
– Марино Михайлівно, дорогенька наша! Ну що ж ви так розхворілися, давайте я зараз викличу швидку, підлікуємося, а там життя покаже. Впораємося.
Мені було дуже стидно, але сил відмовити їй у мене вже не було. Я не могла фізично їй чинити опір, бо не пила та не їла кілька днів. А стидно було за те, що я відверто не любила її, вважала винної її в розлученні з моїм сином, винною в тому, що не захотіла жити з чоловіком- наркоманом. Але зараз вона єдина, хто пришов мені на допомогу. Мабуть, сусіди їй і повідомили.
Тоді на поміч не прийшла. навіть моя старша донька, бо живе за триста кілометрів, та без чоловіка виховує трьох синів. Я дуже любила своїх онуків від доньки, а до єдиного онука від сина та невістки завжди була байдужа.
– Дякую тобі. Ярославо, за все, за турботу, за догляд – постійно шепотіла я.
Це були мої перші слова подяки до невістки. І вони були від щирого серця.
– Мариночко Михайлівно, ну досить вже, годі, дорогенька. Ви ж рідна бабуся нашого Льови. – Вона принесла мені чаю. – Давайте пийте, а потім я вас скупаю, наведемо красу, зробимо масаж, а потім ви Льовою посидите, а я до АТБ збігаю…
Ярослава приходила до мене кожен день, іноді з онуком. Прибирала, готувала, повністю доглядала мене. Вона так і не вийшла заміж, жила в гуртожитку.
– Ярославо, доню, давай–но переселяйся до мене. Місця вистачить, все–таки трикімнатна квартира. Нам так буде зручніше, ти мене доглянеш, а я з дитиною допоможу.
Мені було важко зважитися на таку пропозицію, бо колись я зневажала невістку, нічим не допомагала, навіть заохочувала сина, коли він не платив аліменти. А він не платить і зараз, і я це добре знаю…
Так ми почали жити втрьох, нарешті я відчула давно забуте почуття домашнього затишку, вдома лунав дитячий сміх, про мене піклувалися, і я потроху почала ходити сама.Моєму левенятку–онуку я віддала кращу кімнату, бо хлопець повинен мати власний простір.
Невістка все робила для того, щоб я почала самостійно пересуватися, придбала ходунки, а коли я пришла на власну кухню, то побачила, скільки ж там для мене куплено продуктів, вітамінів, все, що необхідно хворій людині. Від побаченого я розплакалася… Я не заслуговую на таке відношення, я стара зла жінка, ображена на всіх. Завжди вважала Ярославу ворогом, а вона мені памперси міняє. Ніколи не думала, що дівчина має таке добре серце, бо вона вигнала мого сина за вживання наркотиків, а я завжди захищала його, бо він мій рідний. А воно, бачите, як.
Тут прибіг мій Льовушка, обійняв мене, почав гладити по спині. І Ярослава підійшла.
– Ну–ну, досить рюмсати. Ми разом, ви наша рідна, і хай там як, ми вас не залишимо. Ми своїх не кидаємо. Що було, то загуло..
– Вибач мені, Ярославо! Я була до тебе дуже не справедлива. Ти ні в чому не винна. Це тільки моя провина, сама сина не догледіла, хотіла, що ти це тягар несла замість мене.
Так пройшло пів року. Ми відсвяткували моє день народження. Донька привітала телефоном, син так і не з’являвся.
Я відпочивала після вечері, коли у двері подзвонили, хтось прийшов.
– Ну, нічого собі! А ти що тут робиш? Переселилась? Квартирку віджати захотіла?,- я почула знайомий голос сина з коридору,- проходь Василь.
– Де мати? Все лежиш, боки належуєш? Я повернувся, маю повне право. Ти Ярослава, пішла геть зі своїм малим, а ти Василь не стидайся, проходь, зараз їсти будемо.
Я почула, як Льова почав плакати, а Ярослава була геть розгублена, ще б дві–три хвилини і вона почала б збирати речі…
Але я вже прийняла рішення.
– Так, любий мій синочок, швидко зібрався і пішов геть! Бо зараз викличу поліцію і напишу заяву, що ти обікрав мене і кинув напризволяще. А Ярославу з дитиною не смій чіпати! Ти сам вибрав таке життя, і тепер тобі тут не місце. Виправляйся, лікуйся і тоді приходь. Досить вже руйнувати своє і наше життя. Дорослий вже!
Я не очікувала від себе такої жорстокості, мені було важко, але я вважаю, що поступила правильно. Зараз моя невістка і онук Льова найрідніші люди для мене. З того часу минуло шість років. Онук закінчив школу, Ярослава вийшла заміж. Вони живуть тепер окремо, але кожні вихідні приїжджають до мене, піклуються. Ми одна родина. А що син, спитаєте ви?
Він так і не виправився, це мій біль, але тепер я розумію, що це тільки його провина, його вибір. Я можу лише тільки сподіватися, що коли не-будь він вибере родину та повноцінне життя.
