Мої батьки працюють закордоном. На 25-річчя вони подарували мені величезну і дуже красиву квартиру в центрі Києва. Квартира двоярусна, має 5 житлових кімнат, 2 ванни, гардеробну. Кілька місяців я жила там сама, а потім вирішила на свої заощадження придбати собі однокімнатну квартиру десь ближче до роботи, щоб зранку не доїжджати декілька годин автівкою або метро. Цю квартиру вирішила здавати в оренду, все-таки, самий центр Києва – вийде чудовий паси8ний дохід.
Минулого тижня я підписала договір з орендарями про піврічну здачу квартири. Сьогодні телефонує далека родичка, яку я бачила востаннє, коли ще була підлітком.
– Привіт! Як справи в тебе? Ти у відпустці? Чудово. Зустрічай нас в Києві. Ми так скучили, що як тільки отримали відпустку, одразу вирішили навідати тебе. Вже доїжджаємо, за 2 годинки будемо, скинь адресу смс-кою.
Сказати, що я була ш0кована, це нічого не сказати. Не можна було якось раніше попередити про приїзд? Я б якось підготувалась, пошукала житло для оренди. А раптом мене взагалі не було б цими днями в місті? Або я маю якісь плани на сьогодні, які не можу скасувати?
Однак, я заб0ронила собі 3литись на них навіть у думках – це ж родичі. Треба гостинно їх прийняти. Побігла у найближчий супермаркет, наготувала, замовила ще доставлення піци. Люди з далекої дороги їдуть, треба нагодувати, про відпочинок подбати. Друзі у мене теж здають квартири в оренду. Тільки подобово. Довелось обдзвонити людей 10, доки знайшла, в кого вільно. Літо в Києві – сезон туристів. Половина їде відпочивати на море, половина в столицю.
Дзвінок у двері. Радісно біжу зустрічати. Обіймаю всіх по черзі. Їх аж п’ятеро. Ого, думаю, де ж їх розмістити на моїй маленькій кухні?
– Заходьте, будь ласка. Речі можете тут залишити. Проходьте ось на кухню, мийте руки та до столу. Зголодніли, мабуть. Трохи в мене тут тіснувато, але нічого, якось вмістимось, щоб пообідати.
Родичі як зайшли до квартири, так і настрій у них зник.
– А де твоя величезна хата? Ми от приїхали до тебе, донечка сказала їй для блогу треба локацію змінити, щоб підписників збільшити, та й думали, меншим заразом Київ покажемо. Хотіли пожити в тебе тиждень-другий, а в тебе й спати ніде.
І у цей момент я прозріла! То ось чого такий суm за мною на них напав! Бо квартира у мене велика.
Р0зчарування я свого не показала. Запросила обідати. Розповіла, що здаю квартиру і зараз туди заселились люди на півроку, а мені й цієї вистачає. Все одно сама живу. Тітка запропонувала виселити тих людей, все одно вони ще, мабуть, речей усіх не розклали. «А от ми з’їдемо, заселиш собі, кого захочеш». Я намагалась пояснити, що з людьми укладений договір і я не можу без вагомих причин його р0зірвати. Сказала, що не вулиці їх не залишу, бо вже знайшла людину, яка здає житло подобово. Квартира там хороша, доглянута, до центру 15 хвилин пішки. А за площею – майже як моя. Всі почуватимуться комфортно. А власник, по дружбі, знижку обіцяв.
– То там ще й платити треба?! Ось так ти, значить, родину свою цінуєш! Ми думали приїдемо, в кожного кімната окрема буде, вигляд з вікна на центр столиці, як доця наша хотіла. А ти.. гроші вона від нас вимагає! Ти диви на неї!
Вона наказала дітям і чоловікові забирати свої речі, щоб вже і негайно п0кинути дім, де їм не раді.
Моєму р0зчаруванню не було меж. Я почула у свій бік стільки 0браз. Досі не розумію за що. За те, що живу так, як вважаю за потрібне? Чи за те, що не виrнала людей з квартири заради родичів, які раптово мене полюбили більше за всіх на світі?
Я нікому нічим не зобов’язана. Люблю свою родину, але поводитись таким чином з надією, що через родинні почуття я не зможу ні в чому відмовити – наївно та ег0їстично стосовно мене.