Живу я у маленькому селі й у нас все про всіх знають. Тож хочеться мені розказати Вам історію про одну свою сусідку Валентину Миколаївну.
Живе вона без чоловіка, їй десь під 60. Й така вона мила та добра жіночка, але це тільки для чужих, не для своїх. Спочатку я й сама не могла повірити в те, що ця жінка поводиться з усіма по різному, але потім неодноразово переконалася в цьому, бо почула, як вона кричить на своїх онуків і як їх ображає.
От з односельцями, сусідами й просто знайомими Валентина доброї души людина. Завжди привітна, ввічливо посміхається й має гарний настрій. От і коли в магазині її зустрінеш, то вона показово купує цукерки й промовляє на весь магазин, що це її любим онукам. Розказує ж всім, що так завжди чекає на дітлахів, бо дуже вже за ними сумує. Й нескінченно любить.
Та я ж то знаю правду. Валентина Миколаївна дуже ображає своїх онуків, тому вони у неї весь день плачуть. Наші будинки ж зовсім поряд стоять один до одного, то ж мені все чудово чути й видно.
Якось вранці мені довелося помітити таку картину: троє дітей сиділи за столом у дворі й, мабуть, чекали на сніданок. Поки їхня бабуся пішла за чимось в хату, то малі стали їсти яблука, які стояли у вазоні на столі. Коли Валентина прийшла з тарілками в руках і побачила, що діти щось їдять без її дозволу, то взяла й повибивала ці яблука з їхніх рук. Та так, що дітям вдарило по губах.
Найменший не втримався й став плакати, а бабуся все кричала на нього, що як це він посмів її ослухатися й став перебирати собі апетит. Вона взяла й вдарила малого по попі, після чого він ще може годину плакав й нічого вже, звісно, не їв. Інші ж сиділи й понагинавши голови їли той суп, ковтаючи сльози, щоб баба не побачила. А то поб’є.
І ось такі розборки у них відбувалися майже кожного ранку. А ці заколювання холодною водою чого варті – дітям це не подобається, вони верещать й просять бабусю не обливати їх, та вона ж не переможна, як що надумала собі, то ніколи не відступиться.
Мені якось стало шкода дітей, тож дай, думаю, поговорю з Миколаївною. Та коли я з нею про це все забалакала, то вона різко так мені відповіла: «Не лізь не у своє діло, Катя. Он своїх виховуй! Ой, вибач, забула, що тобі Бог не дав нащадків. А я виховую зі свої онуків людей, а не розбещених осіб. Дітей так ростила, й онуків буду!»
От і все, поговорили. Куди й поділася та зажди усміхнена до мене Валентина. Вона все життя зі мною поряд прожила, а я раніше й не помічала її скверного характеру та злості.
Сусідка ж тепер зі мною не розмовляє, а над дітками знущається й далі. Тільки хтось з них провинився, то бере до рук лозину, а потім ставить на гречку в куток. Бідна малеча, яка ось так живе в тої бабусі. Й не розумію, як цього не бачать батьки. Дітки ж по любому їм жаліються, бо вони такі говіркі, що просто не передати. Як вийдуть на вулицю, так все й виллють чужій людині.
А рідна бабуся на людях одна, а з ними вдома зовсім інша. Ну як так можна?
