Нещодавно я дізналась, що моя старенька далека родичка залишила мені свою квартиру в спадок – невеличка оселя в спальному районі міста. Оскільки я маю своє житло, то квартиру вирішила або продати, або здавати в оренду. Та для початку варто оглянути її та привести до ладу – знаю, що дім старенький і точно потребуватиме ремонту. Квартира ж не в новобудові та й жила тітка там понад тридцять років і ремонт, як я знаю, не робила давненько. Щоб все оцінити як слід мені потрібно багато вільного часу, якого в мене зараз нема.
Але так як я часу в будні дні не маю – багато роботи, то вирішила відкласти поїздку до наступних вихідних. І от з самого ранечку в суботу я вже була на місці. Спочатку не могла відкрити двері, постійно заїдав замок – та я впоралась. У квартирі був старенький ремонт та меблі та й сантехніка потребувала заміни – я вирішила вкласти трохи грошей і привести все до ладу. Хороша квартира буде у нагоді, можливо внукам передам. Тож після оглядин я спробувала закрити двері, але мій ключ застряг. Я вирішила постукати до сусідів й попросити допомоги.
Одразу ж поряд мені відкрив двері дідусь років 80-ти – старенький, але дуже акуратний та привітний. Звати його Микола Петрович. Дідусь мені з радістю допоміг – як виявилось він доволі міцний на свої роки. І от так ми й розговорились. Я розповіла про те, що я далека родичка Інни Павлівни й що тепер ми будемо сусідами. Мені довелось пояснити, що я просто прийшла перевірити квартиру, але ключ постійно застрягає – мабуть, замок заржавів. Коротше, пояснила, що не можу впоратись сама, а викликати майстра нема часу.
Дідусь же, у свою чергу, розповів про себе. Що живе у цьому будинку вже майже сорок років, а от останні два роки сам, адже втратив дружину. Має двох синів, четверо внуків і, навіть, двох правнуків. Він розповідав це з такою любов’ю – назвав імена усіх рідних. Розповів, що діти просили його переїхати жити до них, але він не хоче покидати свій дім – тут йому легше, бо свій куток та й дітям не хоче заважати. Але сини та онуки постійно навідуються до нього – приїжджають декілька раз на тиждень й привозять продукти та все необхідне. Він нічого у них не просить, але ті самі хочуть його потішити. А сьогодні той день, коли мають привезти правнуків – дідусь дуже радіє і, навіть, купив їм гостинців та книги. Каже, що намагається привчати до книг ще змалечку, а все тому, щоб було кому передати його велику бібліотеку. Микола Петрович п’ятдесять років пропрацював викладачем в університеті. Досі зустрічає своїх студентів, які завжди раді поговорити з ним.
І поки ми говорили до нього саме приїхали гості. Ви б бачили ту радість у його очах – видно як сильно він їх любить. Ми попрощались і я пішла до свого автомобіля. Розмова з дідусем аж підняла мені настрій. Це так приємно, коли зустрічаєш таку щиру, добру та привітну людину, яка з радістю допомагає. Пан Микола справді приємний співрозмовник і видно, що добра людина. Не дивно, що його рідні так люблять та й студенти досі пам’ятають. Хотілось би мені у старості теж зустрічати правнуків з гостинцями. Я все ж сподіваюсь, що так воно й буде. І от на такій веселій ноті я поїхала по справах, заодно вирішила заїхати до доньки на чай.
