Колись боялися, зате тепер щасливі

Антон сидів у темній кімнаті та довго думав. Здавалося, що пройшло вже два або три, а може й більше днів, що він ось так понуро сидить. Годинник невпинно рахував хвилини, а хлопець все ніяк не міг підвестися та піти спати, адже завтра на роботу на восьму годину.

Антон був вихідцем з інтерн@ту. Колись мати здала його в цей не вельми приємний заклад, бо він просто був їй не потрібен. Вона навіть не знала толком, хто батько Антона. Потім вже до хлопця доповзали різноманітні плітки, що матір виїхала десь закордон, там вийшла заміж, потім розучилася, потім ще раз одружилася і ще раз…Але Антон ніколи не намагався підтвердити чи навпаки спростувати цю інформацію. Якщо чесно, йому просто було нецікаво.

Після інтерн@ту Антон швидко усвідомив, що без хоча б мінімальної освіти він пропаде у цьому великому та жорстокому світі. Тому сяк-так вступив до ПТУ, бо знань особливо не мав, щоб зазіхнути на університети. В училищі Антон познайомився з одним хлопцем, котрий вже тоді пробував працювати в одного майстра столяром. Виходив досить непоганий підробіток, тому Антон щиро зацікавився. Ігор, так звали товариша, запропонував якось хлопцю піти разом з ним, раптом майстер йому теж запропонує щось.

В Антона досить навіть добре виходило. Він сам ніколи не здогадувався, що вміє вирізьблювати з дерева різні фігури. Невдовзі Антон почав працювати у Віктора. Потім з гуртожитку перебрався в невелику однокімнатну квартиру, яку орендував в літньої жінки. Здавалося, що життя налагоджується.

Коли Антон лише закінчив ПТУ, познайомився з дівчиною. Звали її Зоряна. Такої світлої, чистої та доброї людини, хлопець ще не зустрічав на своєму життєвому шляху. Вони почали зустрічатися. Зоряна жила в старому будинку та лише з матір’ю та меншою сестрою. Дівчина працювала продавцем у продуктовому магазині, тому отримувала небагато, але стабільно.

Мама Зоряна часто хворіла, тож дівчина все тягнула на своїх плечах, бо Оксанка, менша дочка, ще ходила до школи. Зоряна не раз розповідала Антону, як добре вони жили. Коли живим був батько. Після його втрати вже почалися важкі часи. Антону хотілося плакати від того, коли він слухав, як Зоряна варила для себе, матері та Оксанки кашу на воді, тижнями не їли хліба та навіть не було на найнеобхідніші ліки для мами.

У такі моменти Антону здавалося, що життя в інтерн@ті було медом у порівнянні з життям Зоряни. Вона часто приходила до нього в гості, бо до себе приводити не хотіла, щоб мама не думала нічого лишнього. Та й Оксанка ще зовсім юна, їй вчитися потрібно.

Антон пропонував Зоряні переїхати жити до нього. Але та постійно відмовлялася, говорила, що не варто поспішати, бо життя дуже непередбачуване. Одного дня Зоряна прийшла в схвильованому настрої до хлопця, сіла на кріслі, склала руки на колінах та тихо заговорила:

– Коханий, я навіть не знаю, як так сталося. Що ж тепер нам робити? Ой лишенько, ой біда!

Антон перелякано поглянув на Зоряну та спитав ніжно:

– Що ж сталося такого страшного, коханнячко моє?

Зоряна повільно почала розповідати, що зранку її почало нудити, потім вона запідозрила неладне, бо це вже не вперше та купила тест на вагітність. Він показав позитивний результат. Ось власне весь страх та вся історія.

– Зорянко, мила моя, все буде добре. Ось бачиш, я ще тоді говорив тобі переїжджати до мене, а ти казала, що не варто спішити, життя непередбачуване. Це означає, що це самі небеса велять нам бути разом. Та ще й не вдвох, а тепер – втрьох.

Антон так сміливо та впевнено говорив лише для Зоряни, бо не хотів розчаровувати її, що й сам не знає, що робити та як бути далі. Без особистого житла, без грошей, без нічого…Двом важко. А тут на плечах ще мама Зорянки, мала сестра та майбутня дитина.

Антон провів Зоряну додому, повернувся до квартири. Сів на стілець, охопив голову руками, хотілося кричати, рикати, просити про допомогу, тікати. Та що це допоможе? Треба тверезо все обдумати.

Антон ледве змусив себе заснути. Наступного ранку, коли вийшов на роботу, майстер дав йому чотири замовлення. Гроші повинні були заплатити чималі, що вистачило б на пів року наперед заплатити за квартиру. Антон неймовірно зрадів, бо навіть не думав, що так пощастить. Здавалося, все наладжується…

Сьогодні Антону минає сорок п’ять. У них із Зоряною троє дітей, чекають на внука. Є власна квартира, у кожного авто та престижна робота. Діти повністю забезпечені. А сьогодні прийшов наймолодший син та повідомив Антону та Зоряні:

– Мамо, тату, я зробив пропозицію дівчині.

Батьки переглянулися між собою та привітали сина. Вони знали, що молодій парі немає чого боятися, бо у них є Антон та Зоряна. Не те, що колись у них – лише вони двоє у цілому світі

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Колись боялися, зате тепер щасливі