Досі згадую цю історію. Жили ми на околиці міста, тому до школи доводилось добиратись на автобусі. Моя мама працювала в сусідньому селі на фермі, батька в мене не було…Я мусила вставати о п’ятій ранку, і в сім вже бути в школі, оскільки матері на роботу було раніше, а більше відвезти було нікому…Та коли перейшла в третій клас то заявила мамі, що поїду до школи сама! Мати звісно ж була здивована такій витівці, вона боялась за мене, але погодилась.
Прокинулась вперше за довгий час не о п’ятій годині, а о сьомій, матері вже не було вдома, на столі стояв ще теплий сніданок. Вже коли дійшла до автобусної зупинки то стало трохи моторошно. Людей було багацько, всі кудись поспішали. Я ж стояла в кутку і спостерігала за цим всім стадом. Автобус під’їхав і ціла юрба людей кинулась до нього. Я ж була позаду, розуміла, що не вміщусь туди…Сльози підступали до обличчя, я хотіла покликати маму, але вона була на роботі.
Аж тут з натовпу побачила рідне і таке знайоме лице. Мама відпросилась, аби завезти мене до школи. Ми обидві розуміли, що я не готова ще сама їхати в автобусі.
